1 Липня, 2022 4:32 am

    “Досить вже цинізму і брехні!” Огризко розніс “гарантії безпеки” і переговори!

    Про “гарантії безпеки” і переговори. Коли говоримо про безпеку, насправді йдеться про фактори стримування. Не про обіцянки щось зробити, коли агресія вже почалася, а про реальні інструменти запобігання нападу. Будапештський меморандум позбавив Україну реальних інструментів стримування, не запропонувавши нічого навзамін.

    Папірець про “консультації” таким вважатися не міг. Гіркий досвід 2014 та 2022 рр. довів це з усією жахливою переконливістю.

    Тому говорити маємо не про паперові “гарантії”, а про засоби стримування потенційного агресора. Вони насправді і є реальними гарантіями.

    Тоді про що ці “стамбульські казки”? Як на мене – ні про що.

    Навіть такі наївні люди, як наша влада, вже зрозуміли, що з московією шукати порозуміння є абсолютним глупством. Висновок правильний, але коштує тепер усім дуже дорого.

    Але повернімося до переговорів. Вони потрібні, але не з московською ордою. Вони потрібні з західними партнерами. Тільки не про чергові “папірці”. Цього разу мова має йти про реальні речі.

    Таких є декілька.

    Перше. Про пришвидшений вступ до НАТО. Посилаюся на недавню заяву Єнса Столтенберга про можливості саме такої перспективи для Фінляндії та Швеції.

    І нехай політичне керівництво НАТО не робить вигляд, що військові спроможності цих країн більші, ніж України, і що вони зроблять більший внесок у європейську та глобальну безпеку, ніж Україна.
    Так, ми всі розуміємо, що є Угорщина, Німеччина чи Франція.

    Але, з іншого боку, після 24 лютого 2022 року також вже є абсолютна інша геополітична реальність. Тому цим і не тільки цим країнам треба вилазити з протрухлої шкаралупи “дружби з Росією” та її “залучення до європейської демократії та культури”.

    Харків, Чернігів, Маріуполь, Бородянка, Буча, Краматорськ та багато інших міст та містечок України показали, що таке російська “демократія” та “культура”. З європейською вона є несумісною за своєю природою. Досить вже цинізму і брехні!

    Друге. Навіть у пришвидшеному варіанті цей процес займе певний період часу. Саме того часу, поки московські злочинці продовжуватимуть війну проти України. Тому спільними зусиллями її треба якнайшвидше припинити. Але на наших умовах, а не ультиматумах московії.
    Для цього потрібна негайна і потужна допомога Збройним силам України – такою зброєю, яка дозволить остаточно вигнати агресора з усієї загарбаної московитами української землі. І буде у короткостроковій перспективі саме тим засобом стримування, який і є гарантією безпеки. Саме про це треба вести переговори.

    Якщо і мають Україна і Захід щось підписувати з московією, так це лише акт про припинення останньою агресії проти України.

    Третє. З партнерами на Заході треба вести й інші переговори: про післявоєнний устрій росії. Уявляю, як затремтять колінця і зволожніють долоньки у дуууууже багатьох західних “лідерів” лише від самої думки про таку перспективу. Але доведеться, дорогенькі.
    Доведеться у кінцевому результаті обирати між постійним тремтінням перед російською загрозою і перспективою нормального розвитку всієї Євразії. Але вже з абсолютно іншою росією, або краще за все – без неї.

    Захід має знищити її економічно: росія не має права більше мати змогу виробляти зброю, щоб загрожувати світу.

    На тлі військової поразки від України така перспектива скоріш за все буде фатальною для російської державності.

    Якщо колективний Захід, звісно, підніметься до стратегічного мислення і нарешті зрозуміє, що замість світового агресивного опудала, яким стала росія, цьому ж Заходу буде значно вигідніше мати справу з низкою миролюбних ПОСТРОСІЙСЬКИХ держав.

    Четверте. Процес демонтажу російського тоталітаризму чи самої російської державності теж не буде надто швидкоплинним процесом. Рецидиви московського агресивного дикунства є цілком реальними. Тому у міжчассі Україна повинна мати інструмент стримування у вигляді військової міці США, Великої Британії, Польщі або окремо, або ( що значно краще) разом.
    Маємо ставити перед ними вимогу (не прохання!) про укладання безпекової угоди, що містила б статтю, аналогічну до 5 ст. Вашингтонського договору: напад на одну з цих країн є нападом на інші. Саме про це треба вести ще одні переговори.

    Вони, як бачимо, можуть бути різними: потрібними і не дуже. Владі варто сконцентрувати усі свої зусилля на перших. Так, це складно. Та чи є у нас інший вибір?

    Україна вже зробила свій внесок (на жаль, великою кров’ю свого народу) у те, щоб стримати російського агресора. Тепер надійшов час і наших західних партнерів.

    Хіба не соромно ховатися за спинами українців, пане Столтенбергу (і не тільки)?
    Володимир Огризко, Надзвичайний і повноважний посол України, міністр закордонних справ України (2007-2009 рр).
    Рух Опору Капітуляції

    Comments (0)

    Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.