20 Квітня, 2024 10:54 pm

Польща. Супеpмаркет. Стою за пpилавком. До мене нaближаються дві жінки – мама з дoнькою. Мамі оpієнтовно 55, доні – 20+…

Юля Сільчук

Польща.

Супермаркет.

Стою за прилавком.

До мене наближаються дві жінки – мама з донькою. Мамі орієнтовно 55, доні – 20+. Молодша, оцінивши мене лише поглядом, впевнено:
– Так це ж українка!

Усміхаюся… І подумки ховаю свою польську у кишеню спокою, хай відпочине… (Дивно, правда, хто і коли встиг написати на моєму обличчі, що я українка. Однак приємно.)

Старша жінка починає зі мною діалог російською… Я принципово відповідаю лише українською і… спостерігаю диво, що відбувається на моїх же очах: обидві жінки починають розмовляти українською.

Спочатку ламаною, впереміш із росіянізмами. Потім їхня мова, як і їхні голоси, стає впевненішою, дзвінкішою і, врешті-решт, ідеальною… Таки ідеальною!!! (Можливо, мені так лише здалося – від радості і приємного шоку…)

Відчуття неоднозначні: з одного боку, радію, що ми, українці, таки вміємо і можемо говорити власною мовою. А з іншого… Але чому? Скажіть мені, люди, чому, навіть перебуваючи у вимушеній еміграції через відому сумну причину, українці досі говорять мовою тієї ж “причини”?..

Р.S. Розумію і не засуджую тих людей, які все життя розмовляють російською і лише тепер перелаштовуються, вчать мову рідну. Але не розумію людей, які вільно володіють обома мовами, але свідомо надають перевагу російській. Не р о з у м і ю…

Comments (0)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.