13 Квітня, 2024 7:18 am

Трагедія Великого Лугу. Історія про яку мало хто знає: “Цей страшний сон переходив у дійсність майже непомітно…”

Ця стаття була надрукована ще до повномасштабного вторгнення 11 березня 2020 року.

Подаємо мовою оригіналу:

Юра Таран

Трагедія Великого Лугу.

Вранці 4 жовтня 1954 року наш великий митець і кінорежисер Олександр Довженко побував у «новому Грушівському Куті», пізніше перейменованому на село Ленінське (зараз – перейменоване у Грушівку – ред.). Куди ще донедавна два окремі, мальовничі, Грушівку і Кут, подалі од Дніпровських плавнів переселили в одне, на високому пагорбі. Щоб села поступилися місцем дну майбутнього рукотворного моря.

«Як же колгоспники поставилися до ідеї моря і переселення? – запитує у Щоденнику Довженко і відповідає, – Проклинають усі, кого переселяють, всі, хто цей захід здійснює! – не витримав голова сільради і бабахнув правду. – Усі проклинають!»

«Цей страшний сон переходив у дійсність майже непомітно, – читаємо уже в кіноповісті Олександра Петровича «Поема про море». – Весь Дніпровський Низ, від Запоріжжя до Каховки, зразу став невпізнанним. Пішов під дніпровську воду Великий Запорожський Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Все, що батькам і дідам віками здавалося красивим від перших дитячих років – все щезло».

А В’ячеслав Сандул, голова Нікопольського відділення Фонду порятунку Дніпра, сьогодні навіть вважає, що створення Каховського водосховища було злочином, скоєним передусім для знищення національної свідомості, пам’яті та української історії, традицій і звичаїв нашого народу, побуту і способу його життя. Затоплено не просто більше 150 тис. гектарів по лівому березі Конських, а по правому – Базавлуцьких та Кам’янських плавнів і ті місця, де колись буяли Січі запорожців, а до останньої миті і майже півтисячі сіл Нижнього Дніпра. Затоплено весь Великий Луг – чарівний та благодатний світ, в якому віками формувався наш напрочуд чудовий етнос, та відтворювався неповторний генофонд української нації.

Гадаєте, міркуючи так, Сандул передає куті меду? Тоді пригадайте козацьку пісню «Ой, Січ – мати, ой, Січ – мати, а Великий Луг – батько». Стосовно цієї пісні Адріан Кащенко свого часу писав: «Козаки не випадково називали Великий Луг батьком, себто тим, хто давав їм життя. І справді: коли б не було Великого Лугу, то не існувало б і запорожців. Бо чи втрималася б у ХV¬-ХVII і навіть у ХVIII століттях на низу Дніпра невеличка християнська громада – серед численних татарських орд? А разом з тим Великий Луг був і місцем праці та заробітків запорожців».

Великий Луг, що розпочинався відразу після Дніпровських порогів і сягав Лиману Великої води на сучасній Херсонщині та по обидва боки простирався на десятки верст в ширину, називали дивом природи. Ще за чотири століття до Різдва Христового з захопленням описував цю величезну, вкриту лісами та порізану і омиту протоками Дніпра низину, грецький історик Геродот. Тут щось на зразок, писав він, земного раю. Осокори, дуби товсті та гільчасті, верби і лози, шелюги непролазні, терники і груші, а поміж ними – річки і річечки, озера, очерета, куга і осока, острови духмяного різнотрав’я.

І якщо на теперішніх лоцманських картах Каховського водосховища густо помічені лише затоплені лісові вирубки, це далеко не все, що пропало навіки.

Пропали річки, озера та острови, котрі носили неповторно гарні, чудесні й загадково¬-химерні імена – Ревун, Лапинка, Підпільна, Похила, Шершава, Темна, Скарбна, Сисина, Лиса, Савка, Головате, Оріхове, Лопухове, Гредчине, Домаха, Бакланове, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Піскувате, Лебедина, Скажена, Бистрик, Нажора, Перебій, Бугай, Тарас, Цимбал, Кругляк, Щуче, Чирва, Чабанка, Шарай, Яма Кота. Канули в Лету і козацькі назви окремих кутків плавнів – Сірківка, Паліївщина, Васюрине, Степовик, Наливач, Велика Пуща…

Це як ціла багата і щедра країна зникла з поверхні землі, була – і її не стало.

Аби знали ви, скільки городини плодили Дніпровські плавні! Помідори і огірки, капусту звідси возили горами. Старожили досі розповідають, що ще в довоєнні та перші повоєнні роки овочі родили тут як з води.

А той же Адріан Кащенко в оповіданні «Великий Луг» писав: «Водилися у водах Великого Лугу велетенські білуги, ліктів по 18¬-ть – три сажні – завдовжки, що ледве шестеро козаків здужували підняти одну на плечі; попід кручами, в чорториях ховалися гладкі, товстолобі соми, цілими табунами плавали осетри, севрюги та стерляді; величезні, ситі коропи та довгі і зубасті щуки виблискували проти сонця золотою та срібною лускою; косяками грали у воді: судаки, лящі, карасі, окуні, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь і марена, а від дрібнішої риби ніколи не була спокійна пелена річки – так часто вона підкидалася з води на повітря. Неважко було досхочу ловити рибу не тільки сіткою та іншим причандаллям, а навіть захожій людині голими руками. Раків же малі й дорослі драли мішками».

Або ось що розповідав Дмитру Яворницькому 116-літній дід Розсолода зі згодом затопленого села Чернишівки: «А бджоли було тієї! А меду! Мед по пасіках, мед і по зимівниках, мед і по бурдюгах – так і стоїть, було, у липовниках: скільки хочеш, стільки й бери. Більше всього від диких бджіл. Дика бджола, було, скрізь сидить, за нею і проходу не було. А лісу того! Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння. Груш, було, як напада, так хоч бери граблі та горни валки. Так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солодкі такі були, так патока з них і тече.

А звіру та птиці? Вовки, лисиці, барсуки, олені, дикі кози, зайці, чокалки, виндихи, куниці, ховрашки так одні за одними і біжать або так і плазують по траві. Вовків така була сила, що їх кийками били, а з їх шкір чоботи носили та кожухи шили. Були ще й вепрі, дикі свині, такі гладкі та здорові по плавнях шниряли. Були й дикі коні: вони цілими табунами ходили. А що уже тієї птиці було, так боже праведний! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, гусей, диких голубів, лелек, журавлів, чайок, тетервиків, куріп’ят – так хо­хо­хо! Як підніметься птиця з землі – сонце застеля, а як сяде на дерево, то й гілля не видно, а як спуститься на землю, то й вона наче долівка, так і зачорніє».

І вже учениця з села Покровського колись записала спогади свого дідуся:

«В степу ж поближче до плавнів старалися сіяти жито та пшеницю. Засуха вдарить, чуємо, що десь все вигорає, а у нас ідуть дощі. Або й немає дощів, у людей землю поб’є на карти, на тріщини такі, що в них пролазили долоні, а у нас – розгорнеш пшеницю, а біля корінців волого. Чого воно так виходило, ніхто й не думав. Родить, і слава Богу»…

Отож не дивно, що в плавнях Великого Лугу запорізькі козаки не лише переховувалися та будували свої Січі. З Великого Лугу і його околиць вони мали і для себе харчі і прибутки з продажу лишків. Вивозили їх до Цісарщини, зграями прибували сюди і не вибували звідси крамарі з Польщі, Московщини, Німеччини та Туреччини. Причому, як писав А. Кащенко, «про запаси їжі для себе мусив дбати кожен курінь, і щоб козаки не збиралися гуртом до наймиліших їм урочищ, курінні отамани раз на рік тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати». І далі Кащенко свідчить, що «запорозьке товариство обережно та розумно користувалося багатствами Великого Лугу – не винищувало дрібної риби, не било молодої дичини». А в останні дні існування своєї Січі – у 1775 році – «із сльозами на очах та нудьгою в серці покидало Великий Луг»: «Прощай, батьку, Великий Луже, – сказали козаки. – Не звели ми тебе, зберегли, не зведе й ніхто, поки світ сонця».
На це сподівалися запорожці, та не по­їхньому вийшло.

Нищення Лугу почалося ще з кінця 1932 року, коли Дніпро перегородили Дніпрогесом. Саме невдовзі після цього місцями там і тут, у плавнях та на мілководді, вперше і почав «цвісти» Славутич.

Чому, з якої речі? А з тієї, що Дніпровські пороги з давніх давен правили за бездоганний і безвідмовний природний механізм очищення і збагачення киснем дніпрової води. У протоки, озера і річки плавнів фактично надходила чиста, як божа роса, джерельна вода. Вона була чистішою і безпечнішою, набагато озоннішою, ніж та очищена питна, яку зараз у нас продають на розлив. Це ніяке не перебільшення задля красного слівця чи враження – це факт, доведений екологами міста Нікополя. Правда, їм відмовили в реєстрації сенсаційних результатів досліджень. На тій підставі, що в Україні наразі не існує державних стандартів питної води. В Україні у дії зараз так званий пороговий принцип нормування її якості. Він передбачає «використання систем гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин у воді».

Отож як пороги сховалися під товщею води, у плавнях низу відразу почався змінюватися мікроклімат. Стали біднішати їх фауна і флора. Будівництво ж Каховського водосховища взагалі не порахувалося з плавнями. Тільки недавно В’ячеслав Сандул дізнався: відомий український гідробіолог-­академік, уродженець хутора Бобрівка Таращанського повіту Київської губернії, спочатку директор Інституту ботаніки, а потім – гідробіології АН України Олександр Топачевський з усіх сил намагався «відвернути загрозу перетворення Дніпра на каскад «морів».

Під тиском Олександра Вікторовича вносилися зовсім інші варіанти-­проекти створення Каховського водосховища. Вони передбачали повне або часткове збереження плавнів. За одним, скажімо, пропонувалася озерно-­протічна система водойми з постійним коливанням у ній рівня води. Тобто зі збереженням озер, протоків та річечок, котрі тут впадали у Дніпро. І лісових масивів також. Але для цього потрібно було будувати мережу насосно­-перекачуючих станцій, на експлуатацію яких знадобилося б майже стільки електроенергії, скільки її і мала виробляти майбутня Каховаська ГЕС.

Ясно, що для тодішніх підкорювачів природи це була загроза здорового глузду: чи ж варта така потворна шкірка вичинки? І всі кінці сховали таки у воду…

В’ячеслав Сандул, уповноважений нікопольськими міськими депутатами, дошукувався, які ж інші варіанти Каховського моря все­таки існували? Звернувся з цим у київські кабінети влади. І отримав відповідь, яка його ошелешила:

«Дніпровський каскад з 6 штучних водосховищ, – повідомили В’ячеслава Андрійовича, – побудований з 1927 по 1978 рр. за розпорядженням керівництва колишнього СРСР як водний об’єкт особливо важливого воєнно­-стратегічного (?) значення, тому вся інформація по ньому глибоко засекречена і до цих пір не передана Україні відповідними спеціалізованими та військовими відомствами Росії».

Отож вволити, виходить, ваш інтерес не маємо можливості – ми б і самі хотіли це знати.

Тоді Сандул та його однодумці самотужки відшукали в архівах карту­-проект, датовану ще 1931 роком. Її уже тоді було підготовлено як схему до одного з проектів Каховського водосховища. Підписано так: «Державний інститут з проектування гідротехнічних споруд НКС СРСР». І можна тепер бачити, що за цим проектом мислили великими валами­дамбами відгородити від затоплення 50 тисяч гектар Конських плавнів, 36 тисяч – Базавлуцьких і 20 тисяч гектарів – Кам’янських.

– Але вибрали і втілили найгірший варіант, – підводить риску В’ячеслав Андрійович. – Такий, який усі колишні плавні перетворив на стояче й смердюче болото. Пам’ятаєте, Олесь Гончар писав, що пілоти літаків, пролітаючи над Каховським морем, затикають носи? А як нам, що живемо на його берегах?

Немає опису світлини.

Немає опису світлини.

Comments (0)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.