6 Жовтня, 2022 2:13 pm

    Це – моя баба. Це вона виховала мене і прищепила мені всі ті дивні якості… Мотивувати баба не вміла…

    Подаємо мовою оригіналу:

    Це – моя баба.

    Це вона виховала мене і прищепила мені всі ті дивні якості, які роблять мене мною.
    Вона навчила мене бути господинею, привчила до порядку і охайності.

    Щовесни все мазалося, фарбувалося, вимивалися вікна, пралися фіранки, загрібалися садки, обрізалися і білилися дерева, сіялися квіти і грядки, пеклися паски і пухкі пироги, підкладалися квочкам десятками курчата, куплялися пацєта, вимивалися господарські прибудови.

    Щоосені консервувалася закрутки і вареня (в основному, це робилося мною і мамою), сушилася підвішена цибуля, часник, насіння на печі, горіхи, в льоху на полицях ідеально, банка до банки, майоріли бабині закладки на зиму. Запашні дрова складалися в хлівчик (моїми ж, звісно, руками). Баба доводила навіть складання дрів до абсолюту.

    Різалися свині, кури, то все перетворювалося на тушонки, ковбаси та інше, що я досі не люблю.
    Сіялася озимина.

    Що вже казати про город – то було місце безперервної медитації, бо поки висапаєш бур’яни, вони вже з іншого краю виросли молоденькі, і все починалося спочатку.

    Мотивувати баба не вміла – якщо я, висолопивши язика, встигала зробити свою виділену кількість лунок швидше, щоб піти купатися, баба на другий день додавала ще. Ну бо бачила, що ще є куди навалювати. Це могло б відбити в мене бажання бути продуктивною, і привчити мене волочитися по городові, а тоді й по життю, аби лише не напружуватись, а просто відбувати час. Але ні. Баба була авторитетом, і бути крутою в її очах і було мотивацією. Баба сама була крутою в моїх очах, і мені хотілося, аби замість похитування голови і зітхання “боже-боже, в кого воно вдалося”, баба заплітала мене, запинала мені хусточку і казала- “чия ти? ” і я гордо відповідала – “бабина Федорина копія! ”

    Я повсякчас боролася з бабою за свою свободу, і за визнання водночас, тому бабина муштра зробила мене орієнтованою на результат і найбільшу продуктивність з найменшою затратою зусиль.

    Підприємець я завдяки тому, що не хочу більше стояти раком зранку до ночі і не розуміти, де той край і жадати, коли б вже потемніло. Найбільший рушій мого життя – то самій себе відпускати коли захочеться, після отриманого результату праці.

    Щодня мій день починався з порядків, і коли я кричала, що я вже все, баба залазила під ліжко і проводила пальцем в кутку. Якщо палець в пилюці- вважай, починай спочатку.
    Посуд натоді мився в трьох великих тазиках, окроп, і дві холодні води для полоскання. Посуд мав скрипіти.

    Баба терпіти не могла штанів, і все приговорювала, що сукенка має бути така, аби колінця було видно. Баба знала толк в шармі, бо всю молодість прожила в столиці, любила ходити з дівчатами в кіно і на музики, носила сукні і красиві черевички. І лише любов змусила бабу перемістити власні амбіції в село, вийти за Миколу і народити мою маму. Але не дивлячись на це, під сукнею в баби завше була мереживно-шовкова сорочка. Бабині сорочки, різних кольорів і візерунків, то була моя слабкість, я любила їх міряти і уявляти, що я зірка кіно в своєму будуарі. В нашому з бабою будуарі на ліжках з-підсподу покривала аж до підлоги висіло плетене бабою прикрашання, бо зна як воно називається, а самі ліжка упиралися в стелю десятком вишитих бабою подушок з живописною гладдю, котру баба нафантазувала сама.

    Одного разу баба сказала мені откровення.Тоді я його не зрозуміла) “Мати твоя спить ото в піжамф як здрастє, тьху. Не спи так ніколи. З чоловіком треба спати в сорочці”.

    Я виросла , і мені пофіг, що там треба з чоловіком, бабо, вибачте – я сплю в розтягнутій футболці, і мені кайф. А якщо в його – то взагалі нірвана)

    Баба замість казок знала лише свої історії. Щовечора перед сном я засинала, проходячи шляхами її дитинства.
    Голодомору.
    Війни.
    Німців, що годують малечу в селі.
    Німців, що вивозять дівчат в Німеччину.
    Людей, що ховали чужих дівчат в своїй хаті, наражаючи себе на небезпеку.
    Партизанів, що вибивають німців.
    Вбитих партизанів, серед яких- молоді дівчата.
    Мародерів, що вбивають своїх.
    Червоних, що женуть юнаків з села на німецькі кулемети.
    Сусідів, що здають селян, котрі не віддали весь хліб.
    Поліцаїв.
    Комісарів.

    Людей, що пережили це пекло, ростили немовлят, котрим не було що дати , окрім пожованого хліба в марлі замість постушки, росли, періодично прощаючись з братиками чи сестричками, ходили в три класи в одних чоботях почерзі пішки 4 кілометра через ліс.

    Співали пісень, говорили мовою, ходили в клуб.
    Кохали.
    Дожидались .
    Народжували.
    Втрачали.

    І завжди, завжди знаходили сили ЖИТИ.

    Тому пробачте, бабо, що зараз ви нервуєте і плачете, але я виросла на таких казках, після котрих не може бути байдуже, не може бути какаяразніца.

    Про цю дивовижну жінку можна розповідати вічність, і я обов’язково писатиму, частинками.

    Але сьогодні я хотіла сказати, що вона була народжена не у свій час, бо такого стратегічного мислення і волелюбності зараз дуже не вистачає.

    Нещодавно їй виповнилося 90 років.

    Вона обіцяла пережити путіна.

    Я їй вірю.

    На зображенні може бути: 1 особа та стоїть

    Мальва Кржанівська