Лампа

Укрпошта. 8.30 раночку. В обидвох віконечках видають пенсію. Дрібними купюрами, тож бабця з дідом їх довго перераховують.

– Йване, маю туво купку розпичатану по п’єть гривень і ще дьві купки по дьві. То разом кіко буде?
– Стіко саме як в мене.
– Може й нє, бо в тебе три купки по п’єть.
– Бо я на роботу ходив, а ни вдома з діть бабравси.
– Ой, ти скажи! Людоньки, ви чули? Він з мене лядащ непутящу робе! Та, якби я тих дітей не пильнувала, то ти був би сь ше в дивіностих ґиґнув з голоду!

– Ціхо, Ніно, люди сі зглядают.
– То най бачтат, шо ти мене не шануєш!
– Шаную! На во тобі пачку по дьві гривні і стули писка!
– Ех, Їване! Нам би тоті гроші, коли ми були молодші! А не во типер, як нам по вісімдесєт шість.

Сім тисяч шіссот сорок гривень. Штири тисячі додали. А здоровля нима.
Працівниця Укрпошти:
– То матимете тепер на ліки.
– Пані, ви що?! Яка аптека? В мене чоловік не якийсь тлумок, ми добре життя прожили, по аптеках не бігаїм типерка.

Працівниця зацікавлено:
– А на що пенсію потратите? На внуків?
– Та внуки, Богу дякувати, самі заробляют добре. Вже й правнуків діждали, слава Богу.
– Слава навіки!
– Але раз гроші є, то я правнуків на концерт Степана Гіги поведу, хай почуют як то співати треба по-людськи.

– Ніно, ше город не сажений, а ти про концерт!
– Ой точно! Йдемо, Йване, ше насіння докупимо, оргірків, кабачків жовтих, фізалісу…
– Кабачків повен льох, ніхто не їсть.
– Тоті викинеш, я нових накручу. І ше посадимо той кусок городу, шо межує з Ганіним.
– Йди луче на Гігу, чуїш?
– Йдіть, пані, – каже працівниця Укрпошти, – квитки недорогі, 500 грн.

Бабця задумується:
– Скіко, скіко?! То ж на на нас штрирох виходе дьві тисячі! Дорого та Гіга, хоць і спіаає файно. Нє, Йване, не буде того. Посадимо ше й ту латку, шо збоку біля Вальчиного, там бараболя добре росте.

Дзвінка Торохтушко

Любов Бурак