25 Червня, 2024 5:54 am

Вперше почула це слово в свою сторону. В Івано-Франківську. Зайшла з племінником і собакою в продуктовий магазин під домом…

Ага, окей.
Тепер мене назвали провокатором.

Щоб 300 разів не пояснювати одне й те саме: я всюди завжди заходила з собакою, де немає наліпки. Ні, я не вважаю що моя собака стерильна. Ні, це не тому що я невихована і плюю на людей. Ні, не тому, що це “до**оєб**м”, як мені тут один пан сказав. Це просто звичка, нема наліпки – можна входити.

І добре. Я зайду і попрошу вибачення, що “попхалась до хліба з собакою”. Мені не важко і нічого з мене не впаде.

А ще, дуже хотілось би щоб люди читали не по діагоналі і не придумували того, чого я не писала.

“Понаєхалі”.

Вперше почула це слово в свою сторону.
В Івано-Франківську.

Зайшла з племінником (з Херсону, між іншим) і собакою в продуктовий магазин під домом. Вперше саме туди, бо іншого поруч не було. А шо мені, тільки хліб тостовий треба.

– Доброго ранку, – кажу, – дайте мені вашого хлібчику, будь ласка.
– То беріть самі.

Взяла, кладу.
– Взагалі то це продуктовий магазин, а ви тут з псами ходите! Шоб останній раз я вас тут бачила! Понаєхалі! Зброд всякий!
І я стала і завмерла на пару секунд.

Бо я настільки… як так сказати… перебувала в шокові, що не знала, що відповісти.
Але потім відповіла.
Що моя собака завжди і всюди, окрім дому, в наморднику і на повідку. І вона нічого не зробить. Нікому і ніколи.
Що ми не за власною волею “понаєхалі”. Що в наш дім прийшли. Що нас бомблять. Гвалтують. Вбивають. Всіх нас.

Що ми ніколи би не залишили свій дім, де б він у кого не був, аби не треба було вивозити своїх дітей.

Що саме такі, як вона, формують імідж міста і країни, і що саме завдяки таким, як вона, “схід і захід” – ніколи не будуть разом.
Я не хочу про зраду.

Я ніколи в себе на сторінці не писала про зраду.
Ви знаєте, як я люблю Франківськ.
Але сьогодні вранці в мені зламалось ще дещо.
Я навіть не зла.
Я безсила.

Бо я україномовна. І я таке почула.
Бо я завжди супер привітна з усіма, бо я, по-перше, просто така. По-друге, я відчуваю шалену вдячність місту і людям, які надали мені прихисток. І я таке почула.
Бо я можу дати відпір і пояснити. А інші, з Херсону, Маріуполя, Ірпіня, Харкова, виснажені і травмовані, не зможуть. І будуть думати, що вони всюди чужі, що ця війна їх переслідує види, бо вони “понаєхалі”.
Да, “я понаєхала”.

А у вас, пані, чорний рот.
І нам обом з цими нашими гріхами жити.

Юлія Остроушко

Comments (0)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.