5 Грудня, 2023 12:23 pm

    Вперше почула це слово в свою сторону. В Івано-Франківську. Зайшла з племінником і собакою в продуктовий магазин під домом…

    Ага, окей.
    Тепер мене назвали провокатором.

    Щоб 300 разів не пояснювати одне й те саме: я всюди завжди заходила з собакою, де немає наліпки. Ні, я не вважаю що моя собака стерильна. Ні, це не тому що я невихована і плюю на людей. Ні, не тому, що це “до**оєб**м”, як мені тут один пан сказав. Це просто звичка, нема наліпки – можна входити.

    І добре. Я зайду і попрошу вибачення, що “попхалась до хліба з собакою”. Мені не важко і нічого з мене не впаде.

    А ще, дуже хотілось би щоб люди читали не по діагоналі і не придумували того, чого я не писала.

    “Понаєхалі”.

    Вперше почула це слово в свою сторону.
    В Івано-Франківську.

    Зайшла з племінником (з Херсону, між іншим) і собакою в продуктовий магазин під домом. Вперше саме туди, бо іншого поруч не було. А шо мені, тільки хліб тостовий треба.

    – Доброго ранку, – кажу, – дайте мені вашого хлібчику, будь ласка.
    – То беріть самі.

    Взяла, кладу.
    – Взагалі то це продуктовий магазин, а ви тут з псами ходите! Шоб останній раз я вас тут бачила! Понаєхалі! Зброд всякий!
    І я стала і завмерла на пару секунд.

    Бо я настільки… як так сказати… перебувала в шокові, що не знала, що відповісти.
    Але потім відповіла.
    Що моя собака завжди і всюди, окрім дому, в наморднику і на повідку. І вона нічого не зробить. Нікому і ніколи.
    Що ми не за власною волею “понаєхалі”. Що в наш дім прийшли. Що нас бомблять. Гвалтують. Вбивають. Всіх нас.

    Що ми ніколи би не залишили свій дім, де б він у кого не був, аби не треба було вивозити своїх дітей.

    Що саме такі, як вона, формують імідж міста і країни, і що саме завдяки таким, як вона, “схід і захід” – ніколи не будуть разом.
    Я не хочу про зраду.

    Я ніколи в себе на сторінці не писала про зраду.
    Ви знаєте, як я люблю Франківськ.
    Але сьогодні вранці в мені зламалось ще дещо.
    Я навіть не зла.
    Я безсила.

    Бо я україномовна. І я таке почула.
    Бо я завжди супер привітна з усіма, бо я, по-перше, просто така. По-друге, я відчуваю шалену вдячність місту і людям, які надали мені прихисток. І я таке почула.
    Бо я можу дати відпір і пояснити. А інші, з Херсону, Маріуполя, Ірпіня, Харкова, виснажені і травмовані, не зможуть. І будуть думати, що вони всюди чужі, що ця війна їх переслідує види, бо вони “понаєхалі”.
    Да, “я понаєхала”.

    А у вас, пані, чорний рот.
    І нам обом з цими нашими гріхами жити.

    Юлія Остроушко

    Comments (0)

    Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.