27 Лютого, 2024 8:06 am

    – Мaмо?! Ти що тут pобиш? – З Поpтугалії повеpнулася! – Надовго? – Назавжди! Синку, давай ключі від кваpтири. – Ем, так вона вже зайнята. – Як це? Ким?

    “Мій чоловік був золотою людиною: працьовитий, добрий, щедрий. Поруч з ним я відчувала себе, ніби в Бога за пазухою.

    – Поки я живий, у мого сина буде все, що йому тільки треба.

    Не так все сталося, як гадалося.

    Помер мій Матвій. Серце прихопило…

    Я не могла в це повірити! Йому ж всього 50 років було – ще жити і жити!

    – Як я тепер житиму без Матвійчика, Надю?! Як далі бути?! – ридала я на кухні, поки подруга заварювала чай.

    – Слухай, Іринко, то може, ти зі мною в Португалію поїдеш? Грошей заробиш, тобі вже тоді статків до самої старості з головою вистачить. Та й відволіктися треба, обстановку змінити. Ти ж сама на себе не схожа.

    – Ти права! Я поїду! Мене тут нічого не тримає. Назарчик уже дорослий, у нього своє життя.

    Так все і сталося. В своєї сеньйори я вже 20 рік працюю. За той час встигла вже й сина одружити і онуків дочекатися.

    Аліночці, старшій нашій, нещодавно 18 років виповнилося, а я її ще крихіткою пам’ятаю. Михайлику 10 років, а найменшому, Степанкові – 7.

    Син продав нашу з батьком квартиру, доклав свою частину спадку і побудував красивий заміський будинок. Матвій пишався б ним.

    Я допомагала Назару та невістці грошима постійно. Трьох дітей ставити на ноги – завдання не з простих.

    Коли малі трохи підросли, я вирішила й про себе подбати.

    Скільки я ще витримаю на тій чужині? Додому хочеться. Тим більше, коли країна переживає такі непрості часи. Влаштуюся якоюсь касиркою, та й буду бодай якось економіку піднімати.

    От і домовилася з сином, що гроші, які я йому надсилала останні 3 роки, він відкладе і купить мені квартиру.

    Назар погодився. Я ще кілька місяців попрацювала, щоб на ремонт назбирати, а тоді вирішила назовсім повернутися до рідної Вінниці.

    Приїжджаю на початку вересня, а в сина з невісткою мало щелепи не відпали.

    – Мамо, ти що тут робиш?

    – Як це що? Додому повернулася.

    – Надовго?

    – Назавжди! Але ви не хвилюйтеся, я одразу ж в свою квартирку переїду, ремонт почну робити. Вас притісняти не буду.

    – Емммм, не все так просто…

    – Ти про що?

    – Твоя квартира вже зайнята…

    – Алінка наша заміж зібралася, от ми молодят там і поселили. Звідки ж ми знали, що ви приїдете, – втрутилася в розмову невістка.

    – Чудово! То я перед вами ще й звітувати повинна? Назаре, як ти міг так зі мною вчинити?

    – Мамо, не роби з мухи слона. Я ж не чужу людину туди повів, а твою рідну онучку!

    – А мені куди подітися?!

    – Можеш поки у нас пожити.

    – Поки?!

    Одним словом, я наполягаю на тому, щоб мені повернули мою квартиру! Для чого я стільки років важко гарувала в тій Португалії, щоб зараз бути наймичкою в домі невістки?!

    Не бути цьому! Хай син сам собі голову ламає, як йому забезпечити власних дітей. Я свій материнський обов’язок виконала, хай і він про свій батьківський потурбується!

    Хіба я не права?”

    Чи підтримуєте Ви рішення Ірини?

    Напишіть нам у коментарях

    Усі фото в статті є ілюстративними.

    Джерело

    Comments (0)

    Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.