26 Вересня, 2022 7:49 pm

    Раночок починається не з кави. З калідору… І в цей момент, от чесно – бажаю росії добра. Щоб там добрих років десять отак…

    Раночок починається не з кави. З калідору… І в цей момент, от чесно – бажаю росії добра. Щоб там добрих років десять отак вило щодня. І вони щоб вили. Довго, протяжно, надривно. І чекали. Прилетить, чи не прилетить?

    Згадую як днями забирала на пошті посилку – Масік прислав додому теплі речі. Щоб не перейматися ними там і не тягати зайве при передислокації. Спакував до старого наплічника.

    І ось хлопець несе мені його між рядами стелажів…

    Переді мною чоловік свою коробку отримував, ще жінка раніше. І той хлопець їх так само виносив через тунель із полиць. Просто: виніс – поклав, видав квитанцію.

    А тут несе того наплічника так, наче там крихке щось. І очі тривожні. Але тривожні не страхом, а чимось іншим.

    – Візьміть… – каже стишено й обережно кладе наплічника на стіл. – Перевіряти будете?
    – Та ні, там нічого цінного, – відповідаю.
    Повертається друкувати квитанцію:
    – Все ж: гляньте! Там он шов розбігся збоку.

    Дивлюся: і справді шов тріснув, а з дірки визирає п’ята заболоченого берця. Із таким добрячим шматком слобожанського чорнозему…

    – На що ви так дивитесь? – питає хлопець.
    – На землю…

    Знаєте, що найцінніше, що ми мусимо берегти і плекати у нашій війні?

    Наші діти. І земля. І діти, які зараз боронять її і нас. І земля, яка годуватиме наших дітей. Зараз, нині і на віки віків після нас .

    Після нас, тих, хто не цінував її належно. Хто зробив себе заручниками металу й технологій. Хто нічого не розумів і не хотів учитись.

    Може, хоч війна навчить.

    Любов Бурак

    Comments (0)

    Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.