Лампа

“Мені 38 і я вдова. Мій чоловік загинув на війні. Так, на війні, у XXI столітті, в центрі Європи. І я більше не можу бути зараз ніким, окрім цього”. Так починається допис Надін Литовченко у фейсбуку, який кожним рядком крає серце.

З дозволу Надін ми публікуємо її лист самій собі. А ще – розповідаємо, яким був Андрій Литовченко, молодий, розумний, сповнений сил чоловік, якого чекало життя, пише vogue.ua

Мені 38 і я вдова. Я більше не відчуваю себе. Моє тіло мені не належить уповні. Я або не їм, або їм багато. Смак їжі пісний і не виражений. Періодично я ловлю себе на думці, що їм те, що любив чоловік.

Я “важка” і “ватяна”, ніби незграбна іграшка, напхана соломою. Мені важко пересувати ноги, буває я не можу втримати щось у руках. Навіть телефон видається занадто важким. Я ношу сина на руках, я ношу наплічник з речами, я стараюся відчувати хоч щось, щоб мене придавлювало до землі. А ще я почуваюся справді придавленою бетонними плитами, так, що аж несила дихати. Ці два пограничні стани змінюються кілька разів на день.

Я вдова, я ще молода. Але я більше не почуваюся вродливою. Я більше не можу домовитися із собою стосовно своїх зовнішніх вад, тепер я тільки їх і бачу. Я не можу більше бути гарною. Не тому, що не хочу. В мене немає на це сил. Я більше не приваблива. Я більше ніяка. Як порепана й вицвіла гарбузина, що лишилася самотньо в полі. Може і не зовсім самотня, бо порепаних гарбузин у полі вдосталь, не я одна більше ніколи не обійму свого чоловіка. Просто ми не такі гарні й зараз нічого, окрім свого горя, не можемо запропонувати світові.

Мені 38 і я вдова. Мій син росте так швидко, а його тато більше цього не бачить. Він росте, а я не маю достатньо ресурсів, щоб давати йому стільки уваги, скільки він зараз потребує. Я заклякла. Я вросла. Я зупинилась. Я розгубилась. Я скам’яніла.

Люди плескають по плечу, кажуть слова підтримки й вдячності. Час минає. Людей стає менше й урешті-решт я сама лишаюсь у темній порожній квартирі, де все ще живе мій коханий. Це і є життя. В когось, але вже не в мене. Всі горнуться до своїх родин, а в мене її вже немає.

Мені 38 і я вдова. Іноді я забуваю, що він загинув, і живу так, як жила раніше, в спокійних клопотах. Але реальність однаково наполягає. Вже ніколи не буде так, як раніше. Вже ніколи ніхто не забере мого горя, смутку, невпевненості, гіркоти, злості. Я муситиму жити й давати цьому раду сама.

Я ніколи не забуватиму, хто це зробив. Хто вкрав мої мрії, потрощив моє щастя, розстріляв моє життя.

Я вдова, мені 38, і єдине, чого я зараз насправді бажаю, це щоб кулі наших воїнів досягали ворожих тіл, щоб артилерія била ще прицільніше, щоб всі, хто в строю, нищили ворога без жалю й болю, без співчуття й каяття, без огляду на міжнародні імпотентні організації та слова ситуативних партнерів. Я хочу, щоб такої збірної солянки народів, як росія, більше не існувало. І, окрім вас, цього ніхто не зробить. Так, ціною власних життів, так, ціною нашого овдовіння, так, ціною відкладеного щасливого майбутнього наших дітей. Ми все відновимо після перемоги, ми відновимося самі. Ми знову виростимо й викохаємо націю. Як робили століттями до нас наші мами й бабусі.

Можливо, в тому недалекому омріяному майбутньому і нам, порепаним і вицвілим гарбузинам, захочеться трошки пожити, знайти себе і свої нові сенси.

ЗСУ, ви тільки наблизьте для нас цей день”.

“Він дуже любив солодке, торти, що я пекла. А ще – виноград, черешню, деруни, снікерс, іноді колу, шоколадну пасту, оселедця під шубою. Тепер я їм виноград, хоча байдужа до нього, а помічаю, що їм. У холодильнику – Coca Cola. І ще велика банка шоколадної пасти, в яку я засовую печиво і їм. Мене нудить, але я їм. Помічаю, що роблю це, коли вже геть погано. Я не люблю шоколадної пасти…

Я йому часто казала, що він ідеальний, тепер не соромно перед собою, що чогось не встигла.

Ми познайомилися на військових курсах у 2015 році, в Українському легіоні. Вчилися військової справи, потім поїхали парамедиками в ASAP узимку 2016-го. Одружилися. У 2018 році йому запропонували роботу у Франції в CPPM (Марсельський центр фізики елементарних частинок). Він був адміністратором і програмістом-розробником чотири роки, два з яких ще віддалено вів проєкт Web App у ЦЕРНі. Працював над Dirac, соціальною мережею для науковців усього світу.

Він казав, що помітив мене біля метро, в перший день військових зборів, я стояла у формі, гарна, з хвостиком. Він помахав рукою. А я не звернула уваги. Він казав, аби це зробити, зібрав усю волю в кулак – і тут таке фіаско.

Спершу я зацікавилася його почуттям гумору. Воно було унікальне. Я до нього мала кілька тривалих стосунків, але ніколи не відчувала, що хочу від колишніх хлопців дітей. А тут – з першого дотику до шкіри – інтуїтивно відчула, що цей хлопець – саме той. Саме такий, як мені треба. Ні зовнішність, ні зріст, ні статок, ні те, який він на вигляд, ні те, що він зараз має, не мало значення. Тоді він був системним адміністратором в Інституті теоретичної фізики НАН Боголюбова, дві вищі освіти – і жодної цілі в житті. Такі хлопці рухаються вперед тільки заради дівчат, яких кохають. Втрачають дівчину – втрачають сенси…

Як ми почали зустрічатися, я думала, що він буде, як усі решта, а він сказав: “Якщо зустрічатися, то вже серйозно”. Він був прямолінійним. Абсолютно не розумів лестощів, тонкощів спілкування. Завжди казав: “Я не вмію комунікувати з людьми”. Саме “комунікувати”, ніби розетка й штекер.

Він казав, що я атаманша – і за характером, і зовнішньо. З патріотичними тату, вистриженою скронею, довгим рудим волоссям. Він казав, йому дуже пощастило, що я звернула на нього увагу. Насправді – це мені пощастило. В шлюбі з ним я зрозуміла, що робить чоловіка чоловіком. Я стала слабшою, я стала За ним. Я давала свободу вибору, вирішувати і рухатися туди, куди він хоче. Так він потрапив у Францію. Але так ніколи й не визнав: це тому, що він розумний і талановитий розробник.

Він був дуже принциповим, справедливим і чесним. Для когось це просто слова, а коханий насправді так жив. Він казав, що народився вже дорослим. В нього не було батька, він робив себе сам. Думаю, він і пішов на війну, щоб довести собі, що достатньо мужній. І щоб власним прикладом показати синові, як треба брати відповідальність за своє життя.

Він обожнював гори. На медовий місяць ми були в Чорногорії. Найбільше йому сподобався Жебляк, все хотіли туди повернутися ще. Тут, у Марселі, він працював просто в національному парку Нижніх Альп. Бувало, ми виходили в гори. Останній раз – наприкінці січня цього року, вже з дитиною. Він завжди кудись дерся, випробовував себе, без страховки, на скелі, але завжди – дуже обережно. Ми їздили велосипедами до підніжжя гір, на самий край міста, і там могли провести весь день. Хоча я більше море люблю, і море він терпів заради мене.

Ми два інтроверти, тож нам і вдома було добре в тиші. Я спочатку писала книгу, потім вчила французьку, потім була вагітна. Під час пандемії він перейшов на віддалену роботу, і нам справді було комфортно просто мовчати.

А ще він був романтичний. Любив танцювати перед сном. Отак, без музики, потанцювати повільний танець, пообніматися.

Часто він ще сидів допізна, робив тести й писав код. Після останнього контракту (той, що мав би закінчитися в листопаді цього року) йому пропонували лишитися тут або перейти в ЦЕРН – туди, де колайдер.

Торік у нас народився син. Ми хотіли ще одну дитину. Він хотів для малюка так багато всього. Дати й показати. Він точно не збирався загинути так рано.

Дивно переглядати відео й фото, коли ти ще не розумієш, що в ці моменти, коли ти знімаєш це, людини не стане ось вже зовсім скоро. Ми збиралися дожити до старості. Я була впевнена, що в нас це вийде.

Він завжди казав, що велика війна ще буде, особливо після того, як у нас вкрали катери в Чорному морі. Він пішов на війну за покликом серця. Я не змогла зупинити. Можливо, могла б використати 1000 аргументів, але не стала, використала лише 10 – і відпустила. Я завжди знала, що він піде на війну. Нас війна познайомила, нас вона і розвела. Він був воїном за духом. На жаль, ані я, ані дитина не змогли б його втримати.

Він був командиром 1 взводу окремого стрілецького полку “Чорний ворон” 241 київської бригади ТрО. Загинув у Харківській області, поблизу Дементіївки 12 липня 2022 р.