Лампа

Раночок починається не з кави. З калідору… І в цей момент, от чесно – бажаю росії добра. Щоб там добрих років десять отак вило щодня. І вони щоб вили. Довго, протяжно, надривно. І чекали. Прилетить, чи не прилетить?

Згадую як днями забирала на пошті посилку – Масік прислав додому теплі речі. Щоб не перейматися ними там і не тягати зайве при передислокації. Спакував до старого наплічника.

І ось хлопець несе мені його між рядами стелажів…

Переді мною чоловік свою коробку отримував, ще жінка раніше. І той хлопець їх так само виносив через тунель із полиць. Просто: виніс – поклав, видав квитанцію.

А тут несе того наплічника так, наче там крихке щось. І очі тривожні. Але тривожні не страхом, а чимось іншим.

– Візьміть… – каже стишено й обережно кладе наплічника на стіл. – Перевіряти будете?
– Та ні, там нічого цінного, – відповідаю.
Повертається друкувати квитанцію:
– Все ж: гляньте! Там он шов розбігся збоку.

Дивлюся: і справді шов тріснув, а з дірки визирає п’ята заболоченого берця. Із таким добрячим шматком слобожанського чорнозему…

– На що ви так дивитесь? – питає хлопець.
– На землю…

Знаєте, що найцінніше, що ми мусимо берегти і плекати у нашій війні?

Наші діти. І земля. І діти, які зараз боронять її і нас. І земля, яка годуватиме наших дітей. Зараз, нині і на віки віків після нас .

Після нас, тих, хто не цінував її належно. Хто зробив себе заручниками металу й технологій. Хто нічого не розумів і не хотів учитись.

Може, хоч війна навчить.

Любов Бурак