29 Листопада, 2022 8:10 pm

    Людина на цьому фото віддала життя, щоб Херсон був вільним. Його сім’я заслуговує почути наше ДЯКУЮ

    Подаємо мовою оригіналу:

    Катерина Лихогляд

    Людина на цьому фото віддала життя, щоб Херсон був вільним.

    На жаль, він уже не побачить українського Херсона. Його жорстоко катували, вбили, а тіло викинули в Дніпро.

    Але його сім’я — дружина Alena Lapchuk і син Dmytro Lapchuk — заслуговують почути наше ДЯКУЮ.

    Дякую за все, що зробив ваш чоловік і батько.

    Віталій Лапчук, він справді був героєм.

    Історія Героя:

    Три машини з надписом Z під’їхали до будинку Альони Лапчук у Херсоні 27 березня. До оселі у супроводі озброєних окупантів зайшов її чоловік Віталій. Його обличчя було чорним, а білки очей густо заливала кров. Того дня Альона бачила свого чоловіка востаннє. 22 травня його тіло знайшли у річці Дніпро.

    Віталій Лапчук з перших днів повномасштабного вторгнення Росії до України записався до лав територіальної оборони Херсона. Він, як й інший боєць, Денис Миронов, взяли до рук зброю наприкінці лютого і продовжили підпільний опір навіть після того, як російські підрозділи зайшли в місто. Обидва чоловіки зникли 27 березня. Обидва – тепер мертві.

    Зі свідчень правозахисникам інших бранців, яким вдалося повернутися живими, чоловіків катували ФСБшники. І не лише в Херсоні, а й в окупованому Криму. Понівечене тіло Дениса Миронова передали рідним в рамках обміну полоненими. Причина смерті – тупа травма грудної клітини з крововиливом у порожнину. Роздроблене ребро пробило легеню. Чоловік близько місяця повільно помирав.

    Про Віталія Лапчука ж нічого не було відомо два місяці. І лише на початку червня рідних сповістили, що його тіло знайшли. Воно понині перебуває на окупованій території. Рідні впізнали чоловік по фото за характерною родимкою. Радіо Свобода має у розпорядженні світлину, яка підтверджує слова рідних, утім, з етичних міркувань публікувати його не може. Також із власних джерел нам вдалося дізнатися про те, що у чоловіка в кишені виявили права на особу Віталія Лапчука. Тож, з високою вірогідністю, тіло належить саме йому.

    Дружина Віталія в інтерв’ю Радіо Свобода розповіла, що відбувалося в перші дні вторгнення в Херсон, як її чоловік вступив до лав тероборони, як допомагав Збройним силам коригувати вогонь по ворожих позиціях, зокрема, у Чорнобаївці. Зі слів жінки, окупанти вивезли їхню сім’ю з дому з пакетами на голові і допитували у приміщенні, що належала обласній поліції. Жінці вдалося врятуватися. Нині вона перебуває на підконтрольній владі України території і може говорити вільно. Утім, з міркувань безпеки щодо людей, які досі перебувають на окупованій частині, деякі деталі цієї розмови в публікацію не потрапили.

    – Тіло вашого чоловіка не перевезли на підконтрольну Україні територію, воно досі в Херсоні?

    – Воно там. Я шукала чоловіка весь цей час. Коли ми востаннє бачилися 27 березня, він мені сказав, що зізнався, начебто він терорист, і сказав, що його судитимуть у Криму. Я їм гроші пропонувала, питала, як можу його забрати. «Ні, тільки на обмін. Ви можете його лише обміняти».

    У нього були зв’язані ноги, проломлений череп і гирю підв’язали до ніг
    Я підняла всіх, його внесли до всіх списків, але ми ніде не могли його знайти. У мене є знайомі в Криму, перерили весь Крим – нема. І ось тільки днями мені написали, що тіло виявили ще 22 травня в Херсоні. Знайшли у річковому порту. Хтось там пірнав та знайшов. Мабуть, хлопці пірнали – раки шукали чи щось таке. Одяг його – усе зійшлося.

    У нього були зв’язані ноги, проломлений череп і гирю підв’язали до ніг. У нього на лівому передпліччі – велика родима пляма. Пляма є, так ми його впізнали. Вони його вбили. Я сама бачила, як вони його били прикладом. Пограбували повністю усю сім’ю, все з дому винесли, машину забрали і… убили. Про це всі мають знати! Це має дійти до президента, цих потвор треба знайти! Так знущатися з людей. І вони кажуть: «У Херсоні все гаразд». Нічого не гаразд! Здали Херсон!

    – Ви могли б від початку розповісти, що відбувалося з моменту повномасштабного вторгнення в області? Як ваш чоловік потрапив до територіальної оборони?

    – У нього військова освіта, він служив у ВДВ, у Миколаєві. Потім він покинув, закінчив юридичний та працював у поліції. Віталік підполковник у відставці. Раніше він був начальником факультету поліцейських у нас у Херсоні. Але останнім часом він працював у Держкомрезерві – у Києві.

    І коли почалося бомбардування (а будинок у нас розташований у селі Степанівка, через поле – Чорнобаївка), наш дім трусився. Почалися вибухи потужні. І я йому зателефонувала, кажу: «Віталік, почалася війна, я не знаю, що робити». І він усе покинув і приїхав до Херсона.

    Він казав: «Це ж ненормально, що не захищається Антонівський міст»
    Він приїхав 25 лютого і одразу ж побіг на Антонівський міст (в українському медійному просторі неодноразово звучали питання про те, чому не підірвали цей міст, аби зупинити наступ РФ, чіткої відповіді влада на це по сьогодні не дала – ред). На мосту він побачив тіла. Там були наші хлопці. Сфотографував, мені надіслав фотографії, це просто жах. У Віталіка в машині було простирадло – він накрив нашого танкіста. Він казав: «Це ж ненормально, що не захищається Антонівський міст».

    І почав дзвонити керівнику обасті, та кому він тільки не телефонував, говорив: «Треба один проліт підірвати – і вони сюди не підійдуть, не буде вторгнення. Потрібно підірвати проліт». Зателефонував до нашого Лагути, Лагута трубку не взяв, а взяв його заступник Андрій Заєць. Він сказав: «Забирай сім’ю і їдь». Він вирішив тоді поїхати до керівництва в обладміністрацію. Там нікого, окрім сторожів, уже тоді не було. Усі все покинули та поїхали.

    Зрештою, Віталік поїхав у військкомат. Там він зустрів Дениса Миронова. Їм обом сказали, що дадуть зброю, але якщо вони поїдуть на Кропивницький. Хлопці заперечили: «Але ми живемо в Херсоні, треба для Херсона щось робити, підірвіть один проліт».

    Денис також був військовим. Він – майор у відставці. Словом, їх відправили звідти ні з чим. А вже за деякий час Денис зателефонував і каже, що знайшов ТРО. Вони записалися туди і створили роту. В приміщенні одного з інтернатів у Херсоні чотири роти проходили тренування.

    Коли росіяни наступали – було справжнє пекло.
    Але коли росіяни наступали – було справжнє пекло. Ішли БМП, танки стріляли, там такий жах стояв, хлопці з тероборони просто кидали всі ці автомати та тікали. Хтось кидав у сміттєві ящики, хтось – за гаражі, деінде. Віталік з Денисом взяли машину, написали на ній «Хліб» і їздили містом, збирали ту зброю, яку при наступі люди лишили. Говорив: «Ця зброя знадобиться під час наступу наших». Першого березня вони привезли першу партію до будинку моєї матері. Ми прописані в іншому місці, і Віталік тоді ще казав: «За пропискою підуть, а тут ніхто не знайде». У нього там був рюкзак патронів, багато автоматів, гранати.

    – Як вашого чоловіка затримали?

    – 27 березня рано-вранці приїхав Денис Миронов, Віталік не міг їздити своєю машиною – скінчився бензин. Хоча в мене власна заправка – у сусідньому селі Киселівка. Але коли пішов наступ, військові розстріляли заправку та продавали по 20 гривень місцевим жителям моє пальне. Денис приїхав, вони взяли каністру та поїхали шукати бензин.

    До нас у двір під’їхали три машини з літерою «Z». У мене серце впало.
    А вже десь близько першої дня до нас у двір під’їхали три машини з літерою «Z». У мене серце впало. І далі я наче на все збоку дивилася. Він зателефонував мені і сказав: «Альона, відкрий, будь ласка, вони заберуть зброю». І коли я вже відчинила, тоді я його побачила. Обличчя було чорного кольору – усе в смужку від прикладу. Брова була настільки розсічена, що кров заливала очі. Усі білки очей були червоні. Вони зайшли забирати цю зброю, і я побачила, що в них скляні очі, там нема з ким розмовляти. Їх дев’ятеро було. Лише двоє з них ще більш-менш притомно виглядали. Один з них – зі скляними очима, наче під наркотиками, весь час повторював: «Дай йому по голові». Я кажу: «Руки відсохнуть, тільки візьмешся – руки відсохнуть!»

    Я відповідаю: «Мій президент дозволяє мені тримати зброю, ви в Україні. А ви хто такі?»
    Я почала говорити: «Ви розумієте, що ви за це все відповісте? Ви – окупанти, ви залізли в чужу країну, ви побили людину, за що?». Вони кажуть: «Зброя в домі». Я відповідаю: «Мій президент дозволяє мені тримати зброю, ви в Україні. А ви хто такі? Ви також прийшли до мене зі зброєю». І там один, який був зі скляними очима, його Андрій звуть, такий ФСБшник, каже: «Зараз як двину – зуби складеш». І я замовкла.

    – А чому ви вирішили, що це – ФСБшники?

    – Потім, коли ми були вже на допиті, то я почула, що вони між собою розмовляли. У чотирьох або п’яти чоловіків – у них були прапорці «ДНР», а ось в інших на руках було написано «ввічливі люди». Це – ФСБшники.

    – Так і написано було «ввічливі люди»?

    Вони одягли нам пакети на голови, але мені попався пакет, на якому була біла смужка – і я їх усіх бачила
    – Так, воно вишито так було – «ввічливі люди». Вони одягли нам пакети на голови, але мені попався пакет, на якому була така біла смужка. І я їх усіх бачила. У сина та чоловіка були чорні пакети, а у мене був коричневий пакет із білою смужкою. І от якщо мені їх покажуть – я їх усіх впізнаю. Деякі балаклави не знімали, але дехто взагалі не соромився. Позивні озвучували також – «Урал», «Бєс», от такого типу.

    – А ви кажете, що зброя була в будинку вашої матері. А вона де була в цей момент?

    – Удома була. Вона як побачила побитого Віталіка – влаштувала істерику, плакала. Вони хотіли її також забрати на допит. Я кажу: «Вона помре в машині, що потім робитимете?». І вони їй дали спокій. Їй 73 роки, у неї цукровий діабет, коли вона побачила його всього побитого – побігла за Біблією. Почала їм цю Біблію… Я кажу: «Кому ти говориш? Їм це не знайомо». Там прийшли звірі. Просто звірі.

    Із підвалу він вийшов ще гіршим. Я так думаю, що вони розбили йому лицьову кістку
    У нас забрали всі комп’ютери та телефони, які були у домі. Вони зайшли до підвалу та забирали зброю. Там ще був сейф мого батька покійного, де лежали рушниці американського виробництва. Вони татові рушниці теж забрали. Забрали все золото у мами, усі долари. Це я вже потім дізналася. Чоловік спустився до підвалу, щоб показати, де зброя, вони його й там почали бити – хата ходуном ходила. І потім із підвалу він вийшов ще гіршим. Я так думаю, що вони розбили йому лицьову кістку. Тому що потім він просто сидів і стогнав. Я думала, що вони нададуть йому медичну допомогу. А вони просто гирю на ноги – і в Дніпро.

    – Куди вас із пакетами на голові відвезли?

    – Було три машини, дев’ятеро людей. На подвір’ї стояла сина машина – вони і її забрали. Посадили мене в цю машину з мішком на голові та повезли до будівлі поліції. Я за бруківкою впізнала місце. Казали: «Якщо будуть на зброї ваші відбитки пальців, то ви відповісте за всією суворістю закону».

    Віталік був у кімнаті через стіну. І я чула, як його допитували
    Я сиділа в одній кімнаті, сина відвели до іншої, а Віталік був у кімнаті через стіну. І я чула, як його допитували. Там така манія величі, «я – цаца, ти – ніхто», і відразу били.

    – Вас били?

    – Ні. Андрюшу, сина, намагалися вдарити. Але вони мене злякалися. Я дуже нажахана була, істерила. Я чую, що у мене з’являється цей страх, а я займаюся духовними практиками, і я почала себе трохи заспокоювати. Почала дихати правильно. Почала всякі вправи повторювати під мішком. Буряти заглядали до мене під пакет, що я роблю. І вони просто через ці вправи злякалися. Потім зі мною трапилася істерика, я почала плакати і кричати: «Ви його вбили!». Чисто інтуїтивно так відчула.

    Один каже: «Ти можеш іти, а сина залишаємо». Бо син допомагав йому носити цю зброю. Знайшли на якихось рушницях його відбитки. Кажуть: «З сином ще буде розмова». Я говорю: «Ні на які бесіди він не піде!». Він каже: «Завтра приїде військова поліція – тобі буде гірше». Я кажу: «Гірше вже бути не може». Я почала так істерити та кричати! Під цим пакетом, піді мною, вже була калюжа сліз. Ноги були мокрі. І він каже: «Приберіть цю істеричку».

    Нас із сином відпустили лише тому… я там кричала, що «ви його вбили і вбиваєте всіх» – нас тільки тому випустили. Вони були всі під наркотою, у них зіниці були на все око. Вони не чули силу удару. Я взагалі не знаю, що там за люди, і що це таке було. Це було пекло. Це було пекло!

    Якщо хтось порушує комендантську годину – знаходимо трупи. То дівчинку 17-річну знайшли, то чоловіка
    Нас із сином вивезли на пів дороги, під мости. Це був початок другого ночі, була комендантська година – вони, видно, сподівалися, що патруль нас розстріляє. Бо щоранку, якщо хтось порушує комендантську годину – знаходимо трупи. То дівчинку 17-річну знайшли, то чоловіка. Вони розстрілюють людей. І ми бігли, щоби не потрапити на патруль. Близько четвертої години ми потрапили до свого будинку. Коли ми прийшли, то побачили, що в будинок влучила ракета. Пробило дах, зруйнувало сходи, все скло. Ми коли зайшли в будинок, ще тлів килим, ми його загасили. Через день приїхали рятувальники – забрали ракету, вона розлетілася на голівку, на тільце та на хвостик. Чи то стара була – не знаю.

    А в мамину хату стрільнули касетною бомбою. У неї на першому поверсі повилітали вікна, повністю обстріляні ворота, паркан.

    – А як ви в результаті вирвалися із Херсона?

    – Після того, як нас випустили, я поїхала до своїх друзів, а син – до своїх. А потім нам почали сусіди дзвонити і говорити, що там, де ми живемо, стоїть п’ять блокпостів. А нас же фотографували на допитах – анфас, профіль. Брали відбитки пальців та ДНК, змивки з рота. І нам сусіди сказали, що когось шукають на фотографії, на в’їзді, на виїзді. Ми зрозуміли, що шукають мене.

    Мені друзі сказали, що на блокпости приходять о шостій ранку. Мені сказали, звідки вони виїжджають, там є вулиця Ракетна, вони там десь… усі розквартирувалися у в’язниці, там є 90-а зона. Мені сказали: «До шостої ранку ти можеш втекти». Я до шостої ранку забрала сина та матір. Ще поки що не було цих блокпостів, ми поїхали. Ми поїхали звідти 7 квітня.

    Мабуть, коли вони взяли мобільний і комп’ютер… там були такі речі, що їм не сподобалися. Віталій із Денисом передавали дані Збройним силам України. Ми живемо в Степанівці, і в нас дуже видно об’їзну дорогу, і коли тільки йдуть ці колони, ми їх бачимо. І одразу їх там підривали. Чорнобаївку підривали. Тож за це їх і вбили. Вони знайшли в телефоні те, що вони передавали дані.

    – Тобто вони фактично для ЗСУ працювали як розвідка?

    – Так, передавали інформацію. Не знаю, куди саме, але ми бачили, що як тільки він зателефонує і скаже – одразу все там стріляється, вибухає. Ми це бачили. Вони раділи, як діти.

    А 29 березня мені надійшло повідомлення з телефона Віталіка. Дивлюся: Віталік у мережі. Ми з ним раніше домовлялися, щоб мені було спокійніше, він мені надсилав просто плюсик. Це означає «все добре». І у нього весь мобільний був у цих плюсиках. І от він мені надсилає плюс і написано «все складно». І я одразу розумію, що це – не він. Тому що плюсик – це все добре, а далі він пише все складно, навіщо? І я йому пишу: «Віталік, тримайся». Ну, думаю, хай якось бояться чи що. «Віталік, тримайся, головне – здоров’я, я стукаю у всі двері. Син написав в ООН, тебе до списку на обмін внесли. Просто тримайся». Я думаю: «Нехай знають, що він полонений». Якщо людина полонена, то повинна конвенція застосовуватися до неї. Я не знала, що це «без царя в голові» люди. Я знала, що пишу ФСБшникам, я знала, що це не він. Але я думала, що в них щось прокинеться. Але це справді орки. Їх просто – винищувати. Не можна, щоб ці люди розповсюджувалися.

    Вони як побачили місце народження – їх взагалі заклинило: «Бандеру зловили!»
    А найжахливіше було, коли взяли Віталіка паспорт, а в нього там написано «Село Яблунівка, Стрийський район, Львівська область». Вони як побачили місце народження – їх взагалі заклинило: «Бандеру зловили!». Він просто там народився, а жив усе життя на Херсонщині.

    Вони хотіли працювати з телефоном, бо у нього в контактах були телефони і депутатів, і прокурорів, і поліції. Тому я одразу, як я вирвалася, написала пост, де описала все, що сталося.

    Він герой. Але мені від цього не легше.

    Джерело