“Мамо, ти тут потрібна! Запам’ятай, Білицька, 14,” – коли я прокинулася, то все зрозуміла і заплакала
Коли я запропонувала всією сім’єю поїхати на пікнік, мій маленький синочок був просто в захваті! Якби ж то я знала, чим це все обернеться.
Ми їхали в машині, горланили пісні і наминали соковиті фрукти, які лежали в корзинці на задньому сидінні.
П’ятирічний Михайлик балакав не стихаючи. Розповідав нам веселі історії з садочку, віршики, які він запам’ятав, і переказував сюжети всіх мультиків, які він подивився за останній тиждень.
– І в кого він такий балакучий? – жартував Роман, дивлячись в дзеркало на свою маленьку копію.
Ні з того ні з сього Михасик затих.
Я подумала, що він заснув, але коли обернулася, то застигла від жаху.
На його маленькій щічці сиділа оса. Я закричала, почала розмахувати руками, але було вже надто пізно.
За кілька секунд личко моєї дитини посиніло. Михайло почав задихатися.
Ми вибігли з машини, яка застрягла в заторі, і побігли до найближчої лікарні під гудіння автомобілів.
– Мені шкода. Анафілактичний шок. Нам просто не вистачило часу, – крізь сльози вимовив лікар.
– Що? Ні! Ні! Бути цього не може. Віддайте мені мого сина! Що ви з ним зробили? – кричала я несамовито.
Роман все зрозумів і схопив мене за плечі:
– Заспокійся. Нашого хлопчика більше нема, нема… Він на небі.
Я навіть не пам’ятаю, що було на похороні. Все, як в тумані. Мене постійно кололи якимись препаратами, а я постійно зривалася. Бігла до свого Михасика, трусила його, намагалася розбудити, кричала, влаштовувала істерики.
Уколи мені трохи допомагали, але біля могили своєї дитини я не стрималася. Впала на коліна і завила не своїм голосом.
Місяць я пролежала на дивані, дивлячись в стелю. Вивчила кожну крапочку, кожну плямку, кожну рисочку.
Роман тримався трохи краще, розумів, що тепер має витягнути мене з того стану. Він кудись сховав всі речі та іграшки Михайлика.
Я кричала на нього, била його, але він таки це зробив.
– Тетянко, так буде краще. Повір мені!
Залишилася від мого дитятка тільки одна фотографія. Він на ній такий усміхнений, такий щасливий.
Ніхто не знав, як мені допомогти, розважали мене, розговорювали – все марно. Мені хотілося зникнути, провалитися крізь землю, аби тільки не жити без свого сина.
Роман одного вечора тихенько заплакав і прошепотів:
– Я вже втратив дитину, але не хочу втратити ще й дружину. Будь ласка, Таню!
Тієї ж ночі мені наснився Михайлик.
Він бігав ромашковим полем, сміявся гучно і дзвінко. Я намагалася його догнати, але мені це не вдавалося.
– Михайлику, сонечко, ходи до мами!
– Я не можу.
– Тоді забери мене з собою!
– Ти тут потрібна, мамусю. Запам’ятай, Білицька, 14.
Я прокинулася і в мене з’явилася якась незрозуміла жага до життя.
Я вскочила на рівні ноги і почала збиратися на роботу.
Роман дивився на мене і не міг зрозуміти, що взагалі відбувається.
– Любий, а давай з’їздимо в іграшковий. Купимо щось Михасику. Він снився мені сьогодні.
– Добре, якщо тебе це розвеселить…, – Роман був готовий на все, аби мені тільки стало трішки легше.
Коли ми забігли в магазин, я одразу побігла у відділ роботів, про які завжди мріяв наш син.
Взяла найбільшу коробку, а мені під ноги впала листівка: “Потіште дитину з сиротинця. Приймаємо іграшки на вулиці Білицькій, 14“.
Я згадала те, про що мені казав Михайло.
– Це знак! Ми маємо туди поїхати, Роман! Ти чуєш?! Маємо!
Наляканий чоловік автоматично робив все, що я йому наказувала. Він не знав, як зі мною поводитися з того часу, як помер наш малюк.
Тільки-но ми переступили поріг дитячого будинку, жінка, яка нас зустріла, спитала:
– Ви за Андрійком?
– Перепрошую?
– Я думала Ви з приводу всиновлення.
– Чому ви так вирішили?
Тоді Ірина Степанівна розповіла нам про хлопчика, який сюди недавно потрапив. Його батьки загинули в автокатастрофі, але він не плакав, не істерив, не опирався, сказав тільки одне:
– Мама з татом мене скоро звідси заберуть. Він мені обіцяв.
– Хто обіцяв?
– Хлопчик на ромашковому полі.
Тоді я все й зрозуміла. Мій синочок про все подбав. Він не зміг витерпіти думки про те, що його батьки тепер будуть самі.
– Ану, чи відгадаєте, хто з них Андрійко, – жартома сказала вихователька.
Я дивилася на десятки світлин малюків, які сподівалися, що одного дня їх заберуть люблячі і добрі батьки.
Моє серце затріпотіло лише одного разу, коли очі натрапили на кумедного і дуже серйозного руденького хлопчика.
– Ось він!
– Так! Це наш Андрійко.
Я обернулася до Романа і прошепотіла:
– Це наш син. Я знаю. Мені Михасик сказав.
Через місяць ми оформили всі документи і забрали малюка додому.
Він виходив з сиротинця, поглянув на небо і сказав:
– Дякую! І прощай.