3 Грудня, 2022 10:45 pm

    “Мамо, ти тут потрібна! Запам’ятай, Білицька, 14,” – коли я прокинулася, то все зрозуміла і заплакала

    Коли я запропонувала всією сім’єю поїхати на пікнік, мій маленький синочок був просто в захваті! Якби ж то я знала, чим це все обернеться.

    Ми їхали в машині, горланили пісні і наминали соковиті фрукти, які лежали в корзинці на задньому сидінні.

    П’ятирічний Михайлик балакав не стихаючи. Розповідав нам веселі історії з садочку, віршики, які він запам’ятав, і переказував сюжети всіх мультиків, які він подивився за останній тиждень.

    – І в кого він такий балакучий? – жартував Роман, дивлячись в дзеркало на свою маленьку копію.

    Ні з того ні з сього Михасик затих.

    Я подумала, що він заснув, але коли обернулася, то застигла від жаху.

    На його маленькій щічці сиділа оса. Я закричала, почала розмахувати руками, але було вже надто пізно.

    За кілька секунд личко моєї дитини посиніло. Михайло почав задихатися.

    Ми вибігли з машини, яка застрягла в заторі, і побігли до найближчої лікарні під гудіння автомобілів.

    – Мені шкода. Анафілактичний шок. Нам просто не вистачило часу, – крізь сльози вимовив лікар.

    – Що? Ні! Ні! Бути цього не може. Віддайте мені мого сина! Що ви з ним зробили? – кричала я несамовито.

    Роман все зрозумів і схопив мене за плечі:

    – Заспокійся. Нашого хлопчика більше нема, нема… Він на небі.

    Я навіть не пам’ятаю, що було на похороні. Все, як в тумані. Мене постійно кололи якимись препаратами, а я постійно зривалася. Бігла до свого Михасика, трусила його, намагалася розбудити, кричала, влаштовувала істерики.

    Уколи мені трохи допомагали, але біля могили своєї дитини я не стрималася. Впала на коліна і завила не своїм голосом.

    Місяць я пролежала на дивані, дивлячись в стелю. Вивчила кожну крапочку, кожну плямку, кожну рисочку.

    Роман тримався трохи краще, розумів, що тепер має витягнути мене з того стану. Він кудись сховав всі речі та іграшки Михайлика.

    Я кричала на нього, била його, але він таки це зробив.

    – Тетянко, так буде краще. Повір мені!

    Залишилася від мого дитятка тільки одна фотографія. Він на ній такий усміхнений, такий щасливий.

    Ніхто не знав, як мені допомогти, розважали мене, розговорювали – все марно. Мені хотілося зникнути, провалитися крізь землю, аби тільки не жити без свого сина.

    Роман одного вечора тихенько заплакав і прошепотів:

    – Я вже втратив дитину, але не хочу втратити ще й дружину. Будь ласка, Таню!

    Тієї ж ночі мені наснився Михайлик.

    Він бігав ромашковим полем, сміявся гучно і дзвінко. Я намагалася його догнати, але мені це не вдавалося.

    – Михайлику, сонечко, ходи до мами!

    – Я не можу.

    – Тоді забери мене з собою!

    – Ти тут потрібна, мамусю. Запам’ятай, Білицька, 14.

    Я прокинулася і в мене з’явилася якась незрозуміла жага до життя.

    Я вскочила на рівні ноги і почала збиратися на роботу.

    Роман дивився на мене і не міг зрозуміти, що взагалі відбувається.

    – Любий, а давай з’їздимо в іграшковий. Купимо щось Михасику. Він снився мені сьогодні.

    – Добре, якщо тебе це розвеселить…, – Роман був готовий на все, аби мені тільки стало трішки легше.

    Коли ми забігли в магазин, я одразу побігла у відділ роботів, про які завжди мріяв наш син.

    Взяла найбільшу коробку, а мені під ноги впала листівка: “Потіште дитину з сиротинця. Приймаємо іграшки на вулиці Білицькій, 14“.

    Я згадала те, про що мені казав Михайло.

    – Це знак! Ми маємо туди поїхати, Роман! Ти чуєш?! Маємо!

    Наляканий чоловік автоматично робив все, що я йому наказувала. Він не знав, як зі мною поводитися з того часу, як помер наш малюк.

    Тільки-но ми переступили поріг дитячого будинку, жінка, яка нас зустріла, спитала:

    – Ви за Андрійком?

    – Перепрошую?

    – Я думала Ви з приводу всиновлення.

    – Чому ви так вирішили?

    Тоді Ірина Степанівна розповіла нам про хлопчика, який сюди недавно потрапив. Його батьки загинули в автокатастрофі, але він не плакав, не істерив, не опирався, сказав тільки одне:

    – Мама з татом мене скоро звідси заберуть. Він мені обіцяв.

    – Хто обіцяв?

    – Хлопчик на ромашковому полі.

    Тоді я все й зрозуміла. Мій синочок про все подбав. Він не зміг витерпіти думки про те, що його батьки тепер будуть самі.

    – Ану, чи відгадаєте, хто з них Андрійко, – жартома сказала вихователька.

    Я дивилася на десятки світлин малюків, які сподівалися, що одного дня їх заберуть люблячі і добрі батьки.

    Моє серце затріпотіло лише одного разу, коли очі натрапили на кумедного і дуже серйозного руденького хлопчика.

    – Ось він!

    – Так! Це наш Андрійко.

    Я обернулася до Романа і прошепотіла:

    – Це наш син. Я знаю. Мені Михасик сказав.

    Через місяць ми оформили всі документи і забрали малюка додому.

    Він виходив з сиротинця, поглянув на небо і сказав:

    – Дякую! І прощай.

    Джерело