Лампа

Київ та вcя Укpаїна в тpаурі.

Не cтало лeгенди Київcького “Динамо”.

Деталі

З «Динамо» пішла епоха – Михайло Михайлов 29 (!) років працював тренером воротарів у клубі.

Конкурував із Чановим та ініціював створення своєї посади.

На тлі відходу Олександра Шовковського з посади головного тренера «Динамо» та призначення Ігоря Костюка виконувачем обов’язків майже непоміченою лишилася інша, не менш знакова подія – посаду тренера воротарів першої команди залишив Михайло Михайлов.

Людина-епоха.

Вічний тренер воротарів «Динамо».

У «Динамо» він прийшов ще гравцем – у 1980-му, а вже з 1993 року розпочав тренерську кар’єру. Пройшов школу Лобановського, першим у Києві запровадив окрему посаду тренера воротарів і 29 років працював у структурі «біло-синіх» з перервою на роботу в збірній України.

Голкіпером став випадково, а по-справжньому розкрився в «Дніпрі»
Спортивний шлях юного Михайлова розпочався в Кропивницькому. Спершу він займався гімнастикою у спортивній школі, згодом перейшов до місцевих юнацьких футбольних команд. Грав переважно у полі – у нападі чи півзахисті – й гадки не мав, що стане воротарем. Та випадок змінив усе.

Під час юнацького турніру основний воротар захворів, і тренер запропонував Михайлову тимчасово стати в рамку – «на всяк випадок». Те, що мало бути експериментом, виявилося доленосним. Хлопець упевнено відіграв матч, а тренери високо оцінили його реакцію та сміливість. Уже того ж року Михайло усвідомив: воротар – це не збіг обставин, а його покликання.

У середині 1970-х Михайлов приєднався до кіровоградської «Зірки», що виступала в другій лізі чемпіонату СРСР. Попри молодий вік, Михайло швидко закріпився як основний голкіпер. Він згадував: саме в «Зірці» вперше відчув справжню відповідальність за результат: «Коли постійно граєш у другій лізі, ти формуєш характер. Там не було легких матчів».

Його стабільна гра не залишилася непоміченою: у 1979 році Михайлов перейшов до «Дніпра». У дніпропетровській команді він зробив суттєвий крок уперед – відіграв повноцінний сезон у першій лізі СРСР. Тренери відзначали його здатність безпомилково діяти у простих ситуаціях – які, як відомо, часто виявляються найскладнішими.

«У «Дніпрі» я вперше відчув, що таке справжній професіоналізм. Саме там сформувався як воротар», – згадував Михайлов. Невдовзі він опинився в полі зору «Динамо», яке саме переживало зміну поколінь під керівництвом Валерія Лобановського.

Улітку 1980 року Михайло Михайлов офіційно одягнув светр із динамівською емблемою, розпочавши новий, найважливіший етап своєї футбольної кар’єри.

Вів напружену боротьбу з Чановим за місце основного воротаря «Динамо»
«Це вже був клуб зовсім іншого рівня – я б навіть сказав, іншого способу мислення. Тут грали ті, кого я раніше бачив лише по телевізору, ким захоплювався, чиї фотографії вирізав із газет і журналів».

Перші місяці в Києві стали періодом адаптації до зовсім іншого футбольного світу. У воротах тоді беззаперечним номером один був Юрій Роменський, який у сезоні 1980 року провів майже всі матчі без замін. Михайлов терпляче чекав на свій шанс – і дочекався. Навесні 1981-го, після того як у Роменського діагностували запалення легенів, новачок уперше вийшов у стартовому складі – на виїзний матч проти «Таврії» в Сімферополі. Дебют виявився вдалим – Михайло зберіг ворота сухими.

Його суха серія тривала ще чотири матчі поспіль, чим він приємно здивував тренерський штаб. Саме з того періоду й почався чемпіонський сезон – «Динамо» стало переможцем чемпіонату СРСР, а 20-річний Михайлов провів, за різними підрахунками, 25 матчів, із яких 12 – без пропущених м’ячів. Це закріпило за ним репутацію серйозного конкурента в боротьбі за перший номер.

Конкуренція в наступні сезони тільки зростала, але самого Михайлова вона не лякала: «Якщо не мрієш стати генералом – не варто взагалі грати у футбол», – казав він. Після хвороби Роменський не зміг швидко відновити форму і втратив місце у складі, а згодом перейшов до одеського «Чорноморця». Та вже незабаром у Михайлова з’явився ще серйозніший суперник.

У 1982 році до Києва з донецького «Шахтаря» прибув Віктор Чанов. Спочатку обидва воротарі отримували приблизно однакову кількість ігрового часу, але вже у 1983-му Чанов відіграв першу половину сезону, а Михайлов – другу. Наприкінці року Михайло, виступаючи за олімпійську збірну СРСР у Тунісі, зазнав важкої травми й пропустив майже пів року. Наступний сезон Чанов провів як беззаперечний перший номер, а Михайлов лише зрідка з’являвся на полі.

Показовим у цій боротьбі за місце у складі є уривок із книжки Валерія Лобановського «Нескінченний матч»: «Воротарська впевненість Михайла Михайлова, навпаки, проявляється лише тоді, коли він упевнений, що ніхто його не «підсиджує». Він мріє виходити у стартовому складі, але, здається, йому важко налаштуватися на один-два матчі. Найвище відчуття відповідальності приходить, коли знає, що заміни немає».

Цей коментар стосувався сезону 1985 року, коли Чанов зламав руку, і Михайлов залишився єдиним воротарем основи. Він провів майже всі матчі чемпіонату, вдруге став чемпіоном СРСР, виграв Кубок СРСР і разом із вже відновленим Чановим – Кубок володарів кубків 1986 року. Саме тоді Михайло вперше отримав виклик до збірної СРСР, щоправда, жодного матчу за неї так і не провів.

Після тріумфального 1986 року конкуренція в «Динамо» загострилася: основним знову став Чанов, а Михайлов опинився на лаві. У пошуках стабільної ігрової практики він перейшов до бакинського «Нефтчі», де швидко став основним воротарем і провів 29 матчів у чемпіонаті СРСР.

Та це не було прощання з Києвом. Між ним і Лобановським існувала домовленість – у разі потреби Михайлова могли повернути.

Згодом Михайлов приєднався до донецького «Шахтаря», де став основним воротарем і суттєво зміцнив оборону команди. Київ більше не був його ігровим домом, але зв’язок не обірвався – він переріс у тренерську місію.

У нього вже був підписаний контракт з «Іпсвічем», але зіграти за команду він так і не зміг
Після завершення виступів у чемпіонаті СРСР Михайло Михайлов, як і багато його сучасників, отримав шанс спробувати сили в Європі. Його колишній партнер по «Динамо» Сергій Балтача запропонував кандидатуру голкіпера керівництву англійського «Іпсвіча», за який на той час сам виступав.

Представники клубу запросили Михайлова на перегляд, який він успішно пройшов. Згодом було підписано трирічний контракт, і воротар уже налаштовувався на новий виклик, уявляючи себе на тренуваннях із майбутніми партнерами. Однак у справу втрутилася бюрократія, яка зіграла вирішальну – й драматичну – роль.

У Великій Британії саме змінювалося міграційне законодавство для гравців із-за меж ЄС, що створило додаткові перепони для вихідців із пострадянських країн. Однією з умов для отримання робочої візи була певна кількість матчів за національну збірну. Михайлов не мав необхідної кількости ігор. «Іпсвіч» намагався вирішити ситуацію різними шляхами, але без успіху. Попри вже підписаний контракт, зіграти за англійський клуб Михайлову так і не вдалося.

Невдовзі нову можливість запропонував інший товариш по «Динамо» – Олег Блохін. Він порадив Михайлову звернути увагу на грецький чемпіонат. Спочатку було кілька контрольних матчів у складі «Олімпіакоса», але зрештою Михайлов підписав контракт з афінським «Аполлоном».

Період у Греції Михайлов згадував як один із найкращих у своїй кар’єрі. Проте травми знову далися взнаки й не дозволили повністю розкрити потенціал. У 1993 році у 33-річному віці він вирішив завершити ігрову кар’єру.

Повернувшись до Києва, Михайлов звернувся до віцепрезидента «Динамо» з інноваційною пропозицією, що відкрила для нього нову сторінку – уже в ролі тренера.

Він першим в Україні запропонував створити окрему посаду тренера воротарів
На початку 90-х в українському футболі ще не існувало інституту тренерів воротарів – такого фаху просто не було. І саме тоді, в кабінеті тодішнього віцепрезидента «Динамо» Олега Ошенкова, з’явився Михайлов із нетиповою для того часу пропозицією.

За його словами, коли він повернувся до Києва в середині 90-х, у «Динамо» виникла ідея залучати до роботи колишніх гравців. Михайлову запропонували епізодично працювати з воротарями молодіжних команд – без чіткої методики, у межах загального тренувального процесу. На той момент в Україні ще не практикували індивідуальну підготовку голкіперів – специфічні вправи виконувалися лише зрідка, й то радше інтуїтивно.

Михайлов не приховував: така система була застарілою. Він вважав, що для повноцінного розвитку українським воротарям потрібна окрема методика, спеціалізований фахівець і цілеспрямоване навантаження. Саме тому він звернувся до керівництва «Динамо» з ініціативою створити в структурі клубу посаду тренера воротарів. «Я тоді сказав: у Європі воротарів готують окремі фахівці. Якщо ми хочемо виростити своїх, це потрібно впроваджувати і в нас».

Клуб погодився – і так у структурі «Динамо» вперше з’явилася офіційна посада тренера воротарів. Її зайняв сам Михайло Михайлов. Під його керівництво потрапили молоді Шовковський і Рева, і саме з поколінням 70-х років він почав розбудовувати власну систему.

Мета була амбітною – виховати не просто реактивного, а «думаючого» воротаря. Того, хто читає гру, керує захистом і розпочинає атаки. Це повністю відповідало філософії Лобановського, для якого голкіпер був не лише останнім рубежем, а повноцінною частиною командного механізму.

У 2007 році Михайла Михайлова запросили до тренерського штабу національної збірної України під керівництвом Олексія Михайличенка, де він обіймав посаду тренера воротарів. У складі головної команди країни Михайлов працював до 2009 року, після чого повернувся до «Динамо».

Сам Михайлов згадував: «Я не відчував себе новатором. Я просто робив те, що давно працювало у світі, але чого нам бракувало. І з’ясувалося – це дійсно ефективно».

Михайлов працював із не одним поколінням динамівських голкіперів, та найкращим його вихованцем став Шовковський
У тренерській кар’єрі Михайла Михайлова було багато воротарів – від юних вихованців «Динамо» до основних гравців збірної України. Він працював із різними поколіннями: тренував Реву в 90-х, пізніше – Рибку, Бойка, Коваля, консультував Бущана. Але серед усіх один завжди стояв особняком – Шовковський. Його головний вихованець, а згодом – і колега в тренерському штабі.

Михайлов прийшов у структуру «Динамо» в 1993-му, і саме тоді Шовковський дебютував за першу команду – 6 березня 1994 року проти «Кременя». Уже того сезону став чемпіоном України. Шовковський згадує, що найбільше на нього вплинув ментальний підхід тренера: «Він навчив мене, що не можна ділити матчі на важливі й неважливі. До кожного треба готуватися однаково. Навіть телефон у день гри я вимикав – так мене привчив Михайлов».

Співпраця тренера і гравця проходила через різні періоди. Після драматичної поразки збірної України від Словенії у плей-оф Євро-2000 (коли на Шовковського обвалилася хвиля критики) саме Михайлов став тим, хто повернув воротаря до роботи. В період коли Шовковського трибуни освистували ледь не кожен матч, Михайлов звернувся до Олександра словами, які стали для нього переломними: «Ти можеш жити минулим і постійно оглядатися назад або працювати й дивитися вперед».

У 2010-х Михайлов продовжував працювати з новими поколіннями воротарів: готував Коваля, працював із Бущаном, якого вважав одним із найталановитіших у клубі. Та навіть попри зміну поколінь, сам Михайлов визнавав: зв’язок із Шовковським – особливий, і повторити такий рівень довіри та впливу навряд чи вдасться.

«У Сашка були не тільки великі перемоги, а й важкі періоди, коли про нього говорили, що він закінчений воротар. Але він усе подолав завдяки праці та величезному інтелекту». Шовковський, зі свого боку, не раз підкреслював, що багато з того, ким він став як воротар, було закладено саме Михайловим: методика, аналіз, інтелектуальний підхід до гри, робота над деталями, культура підготовки.

Прославився і своїм музичним талантом
Попри те, що Михайло Михайлов усе життя асоціювався з футболом, у нього була ще одна важлива частина особистості – музика.

Любов до неї зародилася ще в школі: у сьомому класі Михайлов уперше взяв до рук гітару й почав грати в шкільному ансамблі. Одного разу їхній колектив виграв всеукраїнський конкурс – перемога стала для майбутнього воротаря серйозним поштовхом до продовження музичних занять.

Найвідомішим епізодом у його музичній біографії стало виконання пісні «Рыжий подсолнух», присвяченої Валерію Лобановському. Це відбулося під час урочистостей у київському Палаці спорту з нагоди тріумфального сезону 1986 року. Пісню, написану Юрієм Рибчинським, тодішній воротар «Динамо» виконав наживо не лише перед публікою, а й у прямому ефірі центрального телебачення. Згодом Михайлов зізнавався: «Співав наживо. Хвилювався більше, ніж перед першим матчем за «Динамо».

Минуло багато років, а пісня залишилася з ним. Михайлов виконував її і для наймолодших вихованців клубу. А у 1989 році присвятив іншу пісню – цього разу своєму товаришу Олегу Блохіну – під час його прощального матчу в Києві. Також один із телевізійних каналів показав кліп Михайлова на пісню «Вчера».

Легенда «Динамо» Олег Кузнєцов в коментарі Tribuna.com розповідав про музичний талант колеги: «На базі він часто брав гітару й грав. Команда із задоволенням його слухала. Вважаю, виконував дуже професійно.

Кілька років тому ми були на його ювілеї – Міша знову співав. Більше й не згадаю, щоб хтось із нас захоплювався музичними інструментами. У Михайлова була досить успішна футбольна кар’єра. А музика – його хобі. Але якби він обрав шлях співака, то, вважаю, міг би реалізуватися й у цій сфері».

*****

Відхід Михайла Михайлова з «Динамо» у листопаді 2025 року став завершенням цілої епохи, що тривала 29 років.

Михайлов бачив «Динамо» у різні часи: від пізньорадянського періоду, через буремні 90-ті з їхньою реструктуризацією, і аж до нової ери, яку означив прихід братів Суркісів. За ці роки змінювалися керівники, тренери, ідеології, підходи до футболу – та він залишався.

Джерело