Лампа

30 жовтня українці вшановують пам’ять Аміни Окуєвої — лікарки, військової, волонтерки, учасниці Революції Гідності, символу нескореності й відданості Україні.

Її життя, коротке, але сповнене сенсу, стало прикладом для тисяч людей, що борються за свободу (1983–2017).

Витоки і шлях до України

Аміна народилася 5 червня 1983 року в Одесі в родині, де поєдналися дві культури — чеченська та українська. Її батько був етнічним чеченцем, мати — українкою.

У дитинстві вона жила не лише в Україні, а й у Грозному та Москві — туди її родина переїздила через політичні переслідування чеченців.

Під час першої чеченської війни юна Аміна бачила руїни та біль, який не залишив її байдужою. Вона завжди казала, що «людина, яка бачила війну, вже не може мовчати про несправедливість».

Повернувшись до Одеси, вона закінчила Одеський національний медичний університет, отримавши фах лікаря-хірурга. Працювала в лікарні, займалася волонтерством, допомагала біженцям та пораненим чеченцям, які тікали від війни.

Любов і боротьба: поруч із Адамом Осмаєвим

У 2007 році доля звела Аміну з Адамом Осмаєвим — чеченським патріотом, який відкрито виступав проти режиму путіна. Разом вони стали не просто подружжям, а справжніми соратниками у спільній справі.

Осмаєв зазнав переслідувань російських спецслужб і був звинувачений у сфабрикованій справі про “замах на Путіна”. Україна відмовила у його видачі Росії, і саме тут, на українській землі, вони почали нову сторінку свого життя — сторінку боротьби.

Майдан і війна — випробування, які вона пройшла з честю

Під час Революції Гідності Аміна не залишилася осторонь. Вона приєдналася до 8-ї Афганської сотні Самооборони Майдану як лікарка. Рятувала життя під кулями, працювала до виснаження, не маючи страху.

Коли у 2014 році росія напала на Україну, Аміна пішла добровольцем на фронт. Вона служила у батальйоні “Київ-2”, брала участь у боях під Дебальцевим, Чорнухиним, Щастям. Працювала як снайпер і медик, часто поруч зі своїм чоловіком.

Згодом стала пресофіцеркою чеченського добровольчого батальйону імені Джохара Дудаєва, який об’єднав чеченських і українських бійців проти спільного ворога — російського імперіалізму.

Її незмінний хіджаб на передовій став символом духовної сили, жіночої гідності та вірності традиціям. Аміна показувала: бути мусульманкою і українкою, лікаркою і воїном — можливо, якщо серце віддане свободі.

Замахи та трагічний фінал

У 2017 році на Аміну двічі здійснили замахи.
Перший — у червні: зловмисник, який видавав себе за французького журналіста, намагався їх убити. Адам Осмаєв отримав тяжке поранення, але завдяки швидкій реакції дружини нападника було знешкоджено.

Та 30 жовтня 2017 року доля завдала удару. Біля села Глеваха на Київщині невідомі обстріляли автомобіль подружжя. Аміна загинула на місці.

Вічна пам’ять і спадщина

1 листопада 2017 року Аміну Окуєву поховали у Дніпрі, на Алеї Слави, поруч із командиром Ісою Мунаєвим — тим, хто колись очолював батальйон і став для неї взірцем честі. Це була її остання воля.

Після смерті Аміни її ім’ям названо вулиці у Києві, Львові, Черкасах, Харкові, а також підрозділи Збройних сил України та Нацгвардії. У 2018 році її посмертно нагороджено орденом «Народний Герой України».

Пам’ять, що не згасає

Аміна Окуєва залишила по собі не лише спогади, а цілу епоху — епоху, в якій жінка зі стетоскопом і автоматом у руках стала символом волі, відваги та гідності.

Її життя — це доказ, що справжня сила не в зброї, а в серці.

Її ім’я назавжди вписане золотом у новітню історію України.

Світла, вічна і безмежно вдячна пам’ять Аміні Окуєвій.

Її голос і досі звучить у серцях тих, хто продовжує боротьбу — за правду, за гідність, за життя.

Джерело