Лампа

— Тату, пообіцяй, що не розсердишся, якщо я щось скажу?
— Кажи, синочку.
— Ні, спочатку пообіцяй.
— Гаразд, обіцяю.

— Сьогодні я заплакав перед усім класом.
— Ох… а чому?
— Вчителька сказала, що моя робота неправильна. Я був упевнений, що все добре, але не стримався.
— І ти боїшся, що я засмучуся через це?
— Так. Однокласники кажуть, що плакати — це для слабаків.

— Послухай, мій маленький. Є дві речі, які ти маєш запам’ятати назавжди.
— Я слухаю, тату.

— Перше: я пишаюся тобою.
Сльози — це не слабкість, це сила.

Плакати можуть лише ті, хто справді відчуває.

У тебе живе серце, яке вміє любити, співчувати, боліти. І знай — навіть твої друзі плакали, просто не сказали про це.

Коли котиться сльоза — не соромся. Вона змиває біль і очищає душу.

— А друге?

— Друге: помилятися — це нормально.
Ми всі помиляємось — і мама, і я.

Важливо не уникати помилок, а вчитися на них.

Падай, підводься, пробуй знову. Саме так і стають дорослими.

Я не розсерджуся ні через завдання, ні через твої сльози.

Навпаки — я щасливий, що маю сина, який не боїться відчувати, який залишається людиною.

Бо той, хто вміє плакати й не боїться помилятися, має найрідкіснішу мужність — мужність жити по-справжньому.

Підійми голову, малий.
Йди до життя з відкритим серцем ❤️

Джерело