Лампа

Я не прощаю. Не прощаю сотні вбитих дітей. Не прощаю сотні нових могил на ірпінському кладовищі. І не прощаю білі гроби в Чернігові, де матері ховають своїх юних доньок.

Не прощаю новий Освенцим, у який окупанти перетворили Маріуполь. Я не прощаю розбиті мрії мільйонів. Я не можу забути очі тих наших богів війни, яких за останній місяць було вбито.

Я не прощу сльози моєї матері, коли «вони прийшли».

Непокаране, прощене зло приходить удруге, втретє і вчетверте. Писати нині про прощення можуть нерозумні або пусті люди — які поки не зазнали бід і втрат.

Цього року у мене не буде Великодня. Я не вірю ні в яку милість і справедливість Божу після нинішньої весни. Я не хочу пасок, крашанок і всієї іншої мішури. Я хочу тиші.

Я хочу тільки помсти — моя холодна ненависть найкраще почуття. Навіть не уявляла, яка це суперсила. А прощення — ми уже прощали. Тепер рахуємо гроби. Ні, так не має бути більше — вороги мають рахувати їх у стократ. Справедливість творимо ми, нічого уповати на те, чого немає.

Marina Daniluk-Yarmolaeva