Лампа

Майя Тульчинська

У мене був один знайомий… Ну, як був… Він живий і, мабуть, непогано почувається.

Сьогодні в Одесі прилетіло рівно по діагоналі від будинку, де він виріс. Метрів триста відстані. Його мама працювала через дорогу – там зараз жодного цілого вікна.

І школа, де він навчався, теж там недалечко. Я це добре знаю, бо ми знайомі з наших років шести і далі півжиття. Аж потім він поїхав у Москву ставати зіркою.

Певною мірою йому це вдалося. Широко відомий у вузьких колах, з усілякими селебрітями на ти. Робив те, що любить, досяг в цьому успіху, набув авторитету. Не знаю, що він робить зараз – перестала стежити остаточно після того, як році в 15-му він побивався, що зла хунта скасувала авіасполучення з Москвою і тепер йому незручно навідувати стареньку маму в Одесі.

Я навіть не в курсі, чи жива зараз його мама і чи вона досі в Одесі. Якщо так, то в неї сьогодні вночі було дуже гучно. Та навіть якщо ні…

Я намагаюся уявити, що вони відчувають, коли бачать своє розбомблене дитинство? Будинки, в яких вони виросли. Школи, в яких вони вчилися. Поліклініки, куди їх мама водила за ручку. Що вони відчувають, коли бачать це все в огні, посеред руїн?

Добре, ті, хто з Маріуполя, могли ще вірити, що це Україна сама його бомбить. Пропаганда їм підкинула рятівний круг для психіки і об’єкт для ненависті.

Ті, хто з Харкова, могли щось собі вигадувати, чому “не все однозначно” і “гатять з обох сторін”. Мабуть. Я не знаю.

Але що вигадують ті, хто з Одеси? Зараз, на 16-й місяць війни. Що Україна сама бомбить Одесу? Щоб що? Що цілили у збройні склади чи в скупчення військ? Посеред густо заселеного старого міського району? Розумієте, вони ж впізнають пейзаж на фото. Вони ж чудово знають, де це є. І знають, що ніяких баз НАТО і “скупчень нацистів” там нема.

І продовжують жити в Москві. Ходити на роботу, платити податки, ростити там дітей. Що вони відчувають, коли бачать ці фото? Мабуть, нічого. Мабуть, вони на них і не дивляться.

Джерело