24 Вересня, 2022 10:57 pm

    “І нє нада закідивать мнє…” Часом я стикаюся із таким, від чого мені відбирає мову й частково паралізує… Історія така. Тікаючи з Чернігова…

    Часом я стикаюся із таким, від чого мені відбирає мову й частково паралізує. Трапляється так, що дуже важко буває прийти до тями й робити якісь рухи, з кимось говорити, шукати виходу.

    Через хтозна яких спільних знайомих знаходить мене людина і просить. Ні, вимагає допомоги.

    Інакше вона всім розкаже, напише і т.ін.

    Пряма мова “І нє нада закідивать мнє пра мой рускій! Ето діскрімінация, а я в Європє!”

    Історія така. Тікаючи з Чернігова, коли там уже давно стихли бої. Десь на початку травня, якого числа, хз, може 12, може 13, жінка точно не пригадує, бо була в стресі. Її будинок вцілів, ніхто його не пограбував, тобто з житлом все ок. Але жінка тікала, бо так їй було потрібно.
    Тікала вона дуже швидко із двома дітьми в Білорусь.

    Звідти в росію, в підмосковний Жуковскій. До бабушкі. У бабушкі вияснилось, що жити ніде, та й самої бабушкі вже немає, є дядькова жінка з дітьми і внуками, котра про нашу втікачку чула в родинних легендах, що вона давно померла від предозу в Україні, яку зараз звільняє від наркоманів і нацистів дядько – майор доблєсного їхнього вдв.

    Піймавши облизня, наша героїня опинилася на вулиці. Але віру в людей не втратила, знайшла волонтерів, які доправили її до некомфортного Вільнюса, а звідти вона перебралася до Німеччини.
    І ось тепер, облаштувавшись там з українським паспортом, як біженка, отримавши соцпакет, вона шукає свою страшу доньку, 16 років. Донька лишилася в Чернігові. Ну не було її вдома, коли мама звідти тікала. Пішла до друзів на “майскіє” і з тих пір вдома її не було.
    “Дєвачька взрослая, сама рєшаєт. У нейо там мальчік єсть, хароший”.

    А тепер ось мама вирішила, що донька не має права вирішувати сама. Бо соцпакет в Німеччині хороший. Тут можна жити. Навіть можна жити дуже непогано. Якщо знати мову і працювати. Або вдало вийти заміж.

    Зрештою і це необов’язково, бо є не лише допомога українцям, є ще якісь російські фонди, які допомагають. Є Карітас, лютерани, баптисти, євангелисти…

    Одним словом – халява нормальна. Треба знайти доньку…

    З дівчиною все добре. Живе собі… з мальчіком, йому 34 рочки, відбував покарання за наркотики, розбій і пограбування. Там познайомився з татком дівчинки – в того ще термін триває, там стаття за вбивство.

    Донька до мами не хоче. Їй добре так як є. Вона рада, що мати звільнила квартиру і виїхала. До Чернігова йде багато гуманітарки, тут теж непогано жити і малих доглядати не треба. Про дітей в неї свій пунктик, вона їх не хоче, тому поставила спіраль. Навіщо їй діти? Вона тут матір не розуміє. Нащо було оце народжувати безкінечно? В неї є ще двоє старших, яких вона не знає, вони десь на росії ще малими лишились. Теж від якихось сидільців народжені…

    Моралі не буде. Я нічого не розумію в переплетеннях людських доль.

    Просто історія з життя про вічний соцпакет для паразитів, які теж мають на нього право…

    Любов Бурак