Коли якийсь таваріщь постить фото банки совєцкой тушонки під фразою: “Помнішь”? То ось що згадую я…
Коли якийсь таваріщь постить фото банки совєцкой тушонки під фразою: “Помнішь”?
Я згадую.
Згадую х/б спортивні штани, які через тиждень носіння відвисали на колінах та ззаду; згадую аж 3 види печива в магазині; згадую, яким смачним був сухий заварний крем по 22 коп. і брикети киселю; які черги вишиковувалися в нашому магазині, коли привозили два ящики пломбіру у зім`ятих вафельних стаканчиках.
І піраміди шоколадних плиток “помню” – їх ніхто не купував. Не тому що не хотіли – тому що дорого – 3 рублі це, наприклад, дводенна зарплатня жінки, що полола в нашому радгоспі огірки.
І по одній буханці хліба в руки теж “помню”. Селянам. По одній буханці. Не виростили собі хлаба, бачте.
І про те, який щасливий був батько, коли в сорок років накопив на машину – потриманого “Іж-Комбі”.
І як нас, школярів, ганяли на поля рідного радгоспу – допомагати збирати врожай моркви, бо в найпередовішій країні світу радгосп-мільйонер не мав елементарного комбайну для збирання корнеплодів. У проклятій буржуїнській Іспанії фермер мав комбайна, який викопував моркву, обрізав билку і вантажив у машину, а в СРСР працювала навісна до трактора картоплекопалка на всі випадки життя. Десятки підлітків замість одного комбайна – все, що треба щзнати про радянські “нанотехнології”.
А ще пригадую, як вступав до істфаку і не пройшов по конкурсу, набравши 13 балів з 15 можливих.
Як не скільки за себе засмутився, як за невідому дівчинку, що забирала документи переді мною – в неї було 14 балів і вона не пройшла; як вже у дворі інституту якась тітка ввела нас, провінціалів “у курс справи”: дітоньки, історичний факультет – це лише для синів та доньок партійних працівників – вони усі за “комсомольськими путівками” мають привілей перед вами, тож по перше – ніколи вам не дадуть набрати прохідний бал, а по-друге, ніякого прохідного балу тут не існує – існує “блат”.
І як цькували хлопця нашої школи, бо він був з родини баптистів. Як вчителі були ініціаторами цього цькування. Як ледь не кожен мав за правило штовхнути його, або копнути портфеля вздовш коридору. Як нас лякали великими неприємностями в разі, якщо побачать на Великдень у церкві. Як вчителів змушували чергувати біля храму. Як людей виганяли на “воскрєснікі”. А потім на уроках розповідали про найдемократичнішу у світі конситтуцію СРСР, яка гарантує свободу совітсті, зібрнь, слова…
Пригадую слово “дістати”. Воно стосувалося всього: ковбаси, шампанського, черевиків, килимів і гарних сигарет. Пригадую, якими очима люди дивилися на фінську “стєнку” в магазині вартістю 1800 рублів. Її б і купили, місто все-таки шахтарське, але висіла табличка “на замовлення”. І дублянки пригадую по 800 рублів – зарплата мого батька за півроку (з двома квартальними преміями) і потворні радянські джинси, що лопотіли, мов газета на протязі.
І всемогутнє слово “блат” – досі “помню”.
І пригадую, як батько – механік радгоспу, возив “в район” ящики з відбірними помідорами, огірками та яблуками, торби з м`ясом і салом, бо “не підмажеш – не поїдеш”, чекатимеш запчастини до другого пришестя. Пригадую, як шофери зливали бензин в посадках, бо його не було куди дівати.
А залишати не можна – норми наступного разу уріжуть. Тож за економію реально начальство карало.
Пригадую, як дядько Петро півроку працював над вдосконаленням якогось агрегату до сівалки (партійне завдання – радгосп мав подати не менш ніж 2 рацпропозиції на рік, інакше директору і парторгу “влітало”) і отримав за це аж 10 рублів “рацпропозиційних” і грамоту, плюнув і тут таки пропив цей “червонець” в лісополосі з друзями; пригадую, як вони над ним кепкували. І пригадую, що те вдосконалення так і не пішло далі “Райсільгосптехніки”.
Пригадую дядька Михайла Мороза – як з нього робили “передовика”. Як йому дописували липові гектари скошеного та центнери намолоченого; як запчастини – Морозу; машини вивозити зерно з бункеру комбайна – Морозу, найврожайніше поле – Морозу. Як тихо ненавиділи за це його інші механізатори.
Як з тітки Марусі робили передову доярку, забираючи в інших тіток найкращих корів для неї – теж “помню”.
І ще добре пригадую, як начальство радгоспу майже офіційно дозволяло жінкам, яких наймли на збір врожаю, красти. По одному відру огірків або помідор (але не більше – за цим уважно стежили працівники ОБХСС), бо інакше ніхто не хотів іти працювати за ставкою 1 рубль 8 копійок – це якщо норму виконав.
Все пригадую. Все пам`ятаю. Тому й кажу – бийте одразу в пику тим, хто розповідає молоді, що не спробувала “совка”, як тоді було гарно і яка тоді була стібільність.
А ще помнишь…
За часів СРСР шпроти в олії були крутим делікатесом. Було особливим шиком винести гостям тарелю бутербродів зі шпротами. Бо коштували вони дорого, не всім по кишені – аж 1 рубль 80 копійок, ціна 9 буханок хліба, тобто десь 160 гривень за баночку станом на зараз. Але головне – у вільному продажу шпрот не було й дістати їх було важче за молодильні яблучка або живу воду.
Це зараз бутерброд зі шпротами на святковий стіл уже майже не подають – набридло. А в тому “Союзі, який ми втратили”, вони були показником престижу та особливої “крутості”. Їх тримали у холодильнику для особливо важливих свят та гостей, так само, як і туалетний папір, обходячись у будні газеткою “Правда”, де писали про небачені надої, накоси та намолоти.
