Лампа

Anneta Fokina

Не знаю чи варто про це писати саме зараз, але сьогодні в мене такий настрій. Поки була з мамою в Трускавці згадували різне.

Почали згадувати бабушкіну долю. Коли їй було 15, її заманили на будівництво ГЕС. Якої саме ніхто не знає, і вона сама не знала.

Влітку в село, жили вони в Архиповці, приїхала машина. З неї обʼявили, що набирають молодь на навчання в місто. Вона і поїхала.

Привезли їх на будівництво ГЕС. Кінець літа і вересень вони ще якось протрималися. Потім наступили холода. Жили в бараках, їжі майже не було. Одягу теж. Пішов сніг, а вона в тій самій літній сукні, в якій поїхала з дому.

Люди поступово зникали. Вночі вона вийшла в туалет і побачила, як мертвих людей скидують прямо в той бетон, який вони місили і з якого будувалася ця ГЕС.

Вона з подругою Маринкою, з їхнього села, вирішили бігти. Як саме вони збігли невідомо.

Добиралися проходящими потягами. На ходу вони заскакували на товарні потяги, чіплялися і лізли на кришу. Так, тримаючись за трубу, вони їхали до наступної станції. Перед станцією доводилося зіскакували з потягу і лісами обходити їх. Бо на кожній станції стояли автоматчики і прострілювали потяги. Ловили біглих.

На одній зі станцій Маринка невдало стрибнула і зломала хребет. Бабушка відтягла її в сусідне село. Вона була непритомна, але ще жива.

“Я тагнула її і ридала, – розповідала бабушка. – Зима, з неба падає сніг, ноги босі. Добре, що дід навчив мене плести лапті. Я осоки нарву, сплету щось на ноги і тягну далі. Тягну її і плачу.”

Якось добралася вона до свого села, сховалася в погребі і сиділа там кілька днів, поки її мама, моя прабабця Арина туди спустилася і знайшла її.

Бабушка розповіла своїй мамі де Маринку залишила, але коли Маринкині батьки дісталися того села, то та вже померла і була похована.

Так бабушка кілька місяців у тому погребі ховалася. Тоді її мама віднесла голові колгоспу бутиль самогону, який був заритий на межі, тому його не знайшли ні німці ні червоні.

Голова за це зробив їй паспорт і влаштував на державну службу. З державної служби на будівництво не забирали, але і грошей не платили. А давали облігації. А ті облігації вкрали при переїзді. А ті, що не вкрали, так і залишилися папірцями.

Як перейти до наступного не знаю… коротше кажучи село якийсь час було зайняте німцями. В нашій хаті вони заснували штаб, бо вона їм самою гарною здалася. Сімʼю виселили в сарай. А коли німці відступали, то попередили діда, що село вночі спалять.

Дід попередив односельчан і вночі всі пішли до лісу. В ту ніч ніхто з села не загинув, але все село згоріло. На все село залишилася одна корова, яку бабушка забрала з собою в ліс.
Цей момент я добре памʼятаю з її слів. “Яка корова була вумна! Вона жодного разу не мукнула.

Тихо сиділа. Вона спасла нас від голоду.” І на цих словах бабушка завжди витирала сльози.

Як німці відступили, прийшли червоні. Діда одразу відправили у заслання за співпрацю з німцями, валити ліс. Куди ніхто не знає. Залишилася бабушка зі своєю мамою. За зиму бабушка сама побудувала хату. Сама спилювала дерева в лісі. І все це вночі. Бо вдень вона мала працювати в колгоспі.

Але голова колгоспу був людиною. На одну ніч він дав їй коня, щоб вона могла притягти ліс. Була зима і дорога обледеніла. Кінь робив шаг і його ноги розїжалися. Він уперся і далі йти не хотів.

Це була смерть і для неї і для голови села теж. Тоді вона стала на коліна і вигризла зубами в льоду ямку, щоб кінь міг поставити туди ногу. Тоді вигризла наступну і дотоді гризла лід, поки кінь не зійшов обабіч дороги, де було не слизько.

Та хата і досі стоїть. Я була там двічі. Другий раз перед самою війною. Памʼятаю, часу зовсім не було. Ну ніяк не вирватися. Але таки поїхали на кілька днів. Так мені хотілося хоть щось новеньке розвідати про своїх пращурів.

Ось ця хата. Частина була прибудована пізніше, після війни.