Лампа

Вчора я образила військового. Ми їхали разом в одному купе і на одній із зупинок він вирішив пригостити мене морозивом.

Я ще читала новини, читала, слава богу, сестру, яка працює в Охматдиті, і, не розібравшись у ситуації, кинула: «Скільки я Вам винна?» (Мої близькі знають, як важко щось мені дати просто так. Я завжди чемно сплачую рахунки…)

Здивувавшись і насваривши мене, чоловік перейшов до своєї розповіді: «Вчора я повінчався. Більше 20 років живу зі своєю Вовчицею, двоє хлопців у нас: 17 і 21 рік. А тепер сказав їй, що і на тому світі хочу тільки з нею бути».

У його слухавці якусь хвилину тому було чути жіночий голос, що прагнув здаватися веселим і безтурботним, що лагідно просив не проспати свою зупинку… «Не просплю, – відповів уже мені. – Там, куди я їду, вовки сцяти бояться. Я не просплю».

За мить його монолог відновлюється: «Мені 50. От чого я туди поперся? Бо нічого не дається просто так. Ми народилися в такий час, щоб боронити своє. Я заради Вовчиці своєї пішов, і щоб діти… Ради них.

Вона знаєш яка в мене, моя Вовчиця? Як вона все тримає, ух! Кожен робить свій вибір: долучатися до битви чи стояти дивитися збоку. Я свій зробив. От навіть паніні зараз купив. Не знаю, нащо я його купив, – сміється, – і начинки були різні. Там, куди я їду, вибір невеликий. Там люди живуть дуже чесно і прямо. Бо кожна хвилина як остання.

А тут, – робить паузу, – поки є така можливість, то, виходить, треба вибирати».
Ми говоримо без імен, бо вже, здається, живемо в часи, коли імена втрачають бодай якесь значення.

Відлік пішов на десятки, може, й сотні тисяч імен. Скільки ще таких історій to be told? Тож ми говоримо. Але мій співрозмовник ще не знає, що дає інтерв’ю, що мій журналістський мозок вже все стенографує. Нічого з тим не вдіяти.

Я слухаю його коротку історію. Він каже саме стільки, скільки можна мені сказати. Жартує, але в очах крига. Вибачається, що мусить роззутися і поспати, що мусить випити холодного пива з жерстянки, щоб заснути, часто ходить в коридор – провітритися і покурити. Щоб побути без людей, перед якими йому незручно. Багато курить, а повернувшись, багато жартує.

«Вам (скаче то на «ти», то на «Ви») все одно, а мені легше, виговорився». При цьому уважно спостерігає, чи я слухаю. Бо хоче, щоб слухала. «Я взагалі люблю поїзди, люблю поговорити, люблю, як трапляться говіркі співрозмовники. Але зараз всі такі зайняті у своїх телефонах, що й не знаєш, як заговорити. Знаєш, я й там говорю. Буває, як нема з ким, то з котом. Там кіт у нас є». Стриманий, наскільки це можливо. Спить, весь час прислухаючись, постійно зривається і бурмоче матюки-накази кудись у простір.

«Я морозиво просто так купив, бо жара. Я не за «дякую» і не щоб домагатися, не подумай. Люди часто по-дурному на нас дивляться. Але хіба я їм щось винен? Хіба мені має бути незручно перед цими людьми, тут, у вагоні? Я воюю пліч-о-пліч з тими, хто там з 2014-го. От лише перед ними мені може бути не все одно,» – і в цих словах дзвенить така сталь і гордість, майже лють, що і я мимоволі вирівнюю спину.

Люди-титани. Кити, які тримають мій світ. І при цьому…просять вибачення «за незручності», які мусять створювати цивільним…

У потязі страшенна задуха, на вулиці – ще гірше. І тут немає чиєїсь вини. Немає вини. Я бачу у цьому чоловікові скелю, за якою – не лише його Вовчиця з хлопцями, яких він так любить і від розлуки з якими йому болить душа, а й десятки, сотні, тисячі таких, як я, чужих і так само безіменних. Люди, які стримують навалу отупілої жорстокої орди ціною власного здоров’я й життя. Які пишуть історію, але не красивими словами у затишних офісах, а там, «де вовки сцяти бояться». Для мене честь дихати з такими людьми одним повітрям.

Які ж різні реальності, що ми в них зараз повертаємося! Хоча, читаючи новини у своєму смартфоні, розумію, що той «мир», який ми вже собі встигли нафантазувати тут, у тилу, абсолютно уявний. І роsiйsькі ракети, які трощать дитячі лікарні, час від часу опритомнюють нас…

***

Пишучи цей допис, я дуже радію, що знайшла в собі сміливість підійти до цього чоловіка вже на вокзалі у Києві (на пероні я просто загубила його у натовпі, бо він ще взявся допомагати нести багаж якимось жіночкам). Коли я сказала, що хочу подякувати йому і цього разу не за морозиво, його обличчя враз стало серйозним: «А за що?». «За все, що Ви робите. Щодня». Я ще мала додати: за те, що я досі прокидаюся, розмовляю рідною мовою, що мене не закатовано і не вbuто. Досі. Але ці слова застрягли мені у горлі. Хоча, я впевнена, він це зрозумів. На останок я побажала йому прожити зі своєю дружиною ще багато років. Бо так і має бути. Ми всі заслуговуємо жити довго й щасливо. І боремося за це право кожного дня.

****

Інколи я проклинаю свій журналістський мозок. Але чомусь Господь дав мені саме цей дар і єдину (поки) зброю – Слово. Чомусь я мала зустрітися з цим чоловіком, мала його почути. Може, для того, щоби з’явився цей допис і хтось із вас його поширив?

І в цьому світі – нашому українському світі – стало на дрібку більше розуміння, поваги й небайдужості? Хтозна. Проте я хочу в це вірити. Крізь призму мого бачення життя і незгасної віри в Людей. Бо всі ми і маємо залишатися насамперед Людьми, яких би випробувань не зазнали.

****

Ця історія – правда від початку до кінця. Я не вигадала жодної репліки і не прикрашала оповідь зайвими епітетами. Тому щиро сподіваюся, що її герой не образиться на мене за цю публікацію. Адже це той спосіб боротьби, який мені вділено.

Світлана Гарматюк.

Джерело