Лампа

Померла мама командира 3-ї штурмової бригади Андрія Білецького. Про важку втрату повідомила Тетяна Даниленко.

Подаємо мовою оригіналу

Тетяна Даниленко

У Андрія померла мама.

Олена Анатоліївна була найсильнішою і найбільш вольовою жінкою з усіх, кого я знаю. Вони з чоловіком, татом Андрія, обоє інженери електронно-обчислювальних машин, спортсмени. Баскетболістка і легкоатлет.

У 90-их на заводах припинили платити і щоб прогодувати сімʼю, Олена Анатоліївна пішла в бізнес.

Останній з яких – піцерію – продала, коли режим Януковича кинув Андрія за ґрати.

Вона ходила на всі суди над харківськими націоналістами і зібрала цілий жорсткий диск процесуальних порушень, які вказували на те, що справа «Патріота України» була замовною і політично мотивованою.

Перший день вторгнення Олена Анатоліївна зустріла на операційному столі – перед війною їй діагностували рак. Вийшовши з наркозу, дізналася, що син воює проти ударного угрупування росіян на Київщині і створює з нуля новий підрозділ.

Як патріотка Харкова Олена Анатоліївна хотіла лікувати тільки там, ніяких закордонів: «не хочу, щоб мій син думав, де на це взяти гроші, нехай ліпше шукає на хлопців».
Із великим труднощами нам вдалося привезти її в Київ. Я вагітною разом із нею оббігала всю нашу державну онкологію і, здається, із жалості більше до мене, ніж до себе вона поступилася принципами і погодилася на приватну клініку в Києві.

У перші місяці вторгнення, коли припинилася вся логістика, в її клініці почали закінчуватися медикаменти, їжа, медтехніка… Лікарі та персонал реально жили біля пацієнтів. Олена Анатоліївна настільки з ними здружилася, що лікарі приїхали до неї на похорон.

Олена Анатоліївна зробила все від себе залежне, щоб перемогти хворобу. Лікарі також зробили можливе й неможливе. Рак фактично було подолано, але сил на життя не лишилося.

Вона дуже боялася померти, не побачившись із Андрієм. Його несподівано викликали на зустріч із командуванням в Київ вперше за довгий час. Усі разом, із Северином ми поїхали в лікарню.

Зазвичай малюк стукав у двері і вривався у палату першим, чим її дуже веселив. Цього разу він вперше дійшов до дверей і почав плакати, кричати «ні». На її змученому обличчі все одно сяяла щаслива усмішка. Олена Анатоліївна запевняла, що їй нічого не болить і все добре.

Наступного дня ми по черзі з нею сиділи, але вже було очевидно, що людина згасає. На ніч поїхали додому. За кілька годин подзвонили з лікарні, що все.

Останні два місяці вона жила на силі волі, щоб ще раз побачитися із сином.

Останні години вона трималася, щоб не померти на його очах.