Лампа

Українські вчителі є одним із символів нашої незламності. Вони продовжують навчати українських дітей, попри війну. Організовують навчання і роблять все, що в їхніх силах для освітнього процесу.

Також деякі українські вчителі навіть під тиском російських військових, під загрозою для життя не зраджують Україну.

Вони готові віддати життя, але не співпрацювати з окупантом.

Одна із таких вчителів Лариса Фесенко. Вона директорка Лісностінківського ліцею. Ця жінка пережила 45 днів катівні, адже не хотіла працювати на росіян та організовувати навчання за російською програмою.

А здали окупантам Ларису її ж колеги, які погодилися працювати на росіян. Свою історію Лариса Фесенко розповіла для УП.Життя.

Початок повномасштабної війни

Коли Ларисі зателефонували й повідомили про початок повномасштабної війни, вона була на роботі у ліцеї. Тоді дала наказ водію, який забирав дітей на навчання з різних сіл розвозити їх назад. А сама зайнялася організацією дистанційного навчання.

Вчителі ліцею почали облаштовувати укриття, адже воно одне на все село, тому там могли ховатися не лише учителі та учні. Також Лариса сказала забирати та ховати всю українську символіку, адже розуміла, якщо в село прийдуть росіяни, багато речей буде знищено.

Сам освітній заклад повністю був в українському стилі, кожен поверх мав українську символіку та прапори. Тому намагалися заховати та вберегти все, що могли.

Не всі ще усвідомили, що розпочалося повномасштабне вторгнення, але росіяни швидко змогли зайти у Куп’янськ.

— Наше село Лісна Стінка розташоване за 45 кілометрів від міста, тому сюди вони потрапили не одразу, і ми встигли закінчити навчальний рік за українськими програмами, — згадує Лариса.

Зробила свій вибір і за нього не соромно

Вже у червні 2022 року адміністрація Курилівської громади повідомила Ларисі, що її викликають до Куп’янська на нараду керівників закладів освіти. Вона не могла її пропустити, адже відповідальна директорка. На нараді заявили, що освітні заклади переходять на навчання за російськими програмами. Тому Лариса як директорка має подати усі необхідні папери, списки дітей, вчителів, які йдуть на співпрацю з ворожою адміністрацією. Також додали, що ці люди отримуватимуть “преміальні” у 10 000 рублів.

Я встала і при всіх сказала, що відмовляюся. Хотіла вийти, коли на нараду зайшов керівник громади, — веде далі жінка.

Чоловік почав переконувати Ларису, що вони мають все здати. Тому жінка зрозуміла, що він вже співпрацює з окупантами.

Він почав відкрито їй говорити, що можуть бути проблеми, що окупанти грубо ставляться до чоловіків, і можуть так само до неї. Тому допомогти їй потім не зможуть.

— Я відповіла, що не хочу, аби мені допомагали. Я зробила свій вибір і мені за нього не соромно. У ту хвилину стало шкода цієї людини: я завжди думала, що чоловіки сильніші за жінок, — говорить директорка.

Вчителі, які пішли за ворожими рублями

Після повернення з наради Лариса розповіла колегам про ситуацію і висловила свою позицію. Вона очікувала підтримки, але ніхто чітко не висловився щодо цього. Як виявилося, 9 із 17 педагогів погодилися на співпрацю з росіянами.

— Мені було боляче це чути. Я ніколи не думала, що люди можуть так перевзуватися, як кажуть, на ходу. Їхнім пріоритетом не була відданість своїй Батьківщині. Вони пішли за ті 10 000 рублів, поки їм розказували про “гарне життя” і Росію, яка “тут назавжди”, — ділиться жінка.

При цьому додає, що вчителі не виглядали наляканими. Вона з колегами довго будувала одну з найкращих шкіл в районі, тому була здивована їхньою позицією.

Деякі педагоги казали, що треба думати про свій порятунок, а не ідеології.  Згодом колеги просто здали свою директорку окупантам.

— Після усіх цих розмов дві вчительки поїхали в адміністрацію і сказали, що я проукраїнська. Написали на мене донос. Сказали, що я проти Росії, що мене треба “підняти, потримати вниз головою, щоб я одумалась і змінила свою позицію”, — ділиться вона.

Перший візит ФСБшників

Тоді до Лариси вперше завітали працівники ФСБ. Вони почали говорити, що мають великі претензії до неї. Цікавилися, чому має таке вороже ставлення до них.

Я відповідала, що мені Росія ні до чого, у мене є Україна. Вони ж твердили, що “Росія тут назавжди”, а “Україна вже не прийде”, — згадує директорка.

Окупанти порадили їй подумати над своєю позицією. Їй почали погрожувати і попередили, що ця зустріч не остання.

Найстрашніший день

Лариса вирішила забрати зі свого кабінету українську символіку. Вона зберігала її вдома в окремій кімнаті.

Згодом до неї підійшли дві вчительки та попросили її прийти до ліцею. Але у Лариси була відпустка, тому вона не дуже хотіла йти. Все ж її вмовили. У ліцеї вчительки вимагали поставити підписи й печатки в трудових книжках, що їх звільнено за угодою сторін з української школи. Це треба було, щоб потім зробити новий запис про російську школу.

Але Лариса відмовилася щось підписувати, наголошувала, що вона у відпустці й не маж права робити жодні записи. Розмова набирала обертів, тому Лариса назвала вчительок зрадницями й колаборантками. Ті почали погрожувати, що у Лариси можуть бути проблеми й сказали, що до неї скоро приїдуть.

Лариса прийшла додому, перевдяглася у домашню сукню, щоб піти на город та викопати картоплі на обід. До неї прийшла сусідка і вони почали розмову. Тоді до неї приїхала машина з російськими військовими. Їх було шестеро у балаклавах. Вони схопили її та сусідку, але Лариса попросила відпустити сусідку, адже вона ні до чого не причетна.

— Її відпустили, а мене затягнули у дім, і почали робити обшук. Шукали все, що стосувалося української символіки, телефони, ноутбуки. Вони забирали всі символи, які я принесла зі свого кабінету, — розповідає Лариса.

Чоловіка росіяни тримали в іншій кімнаті. Лариса казала, що нікуди не поїде з окупантами, нехай стріляють у неї на місці. Чоловік благав жінку мовчати. Потім окупанти вивели Ларису з будинку, надягли мішок на голову, обмотали скотчем, одягли кайданки на руки і закинули в машину.

По дорозі її запитували, на кого вона працює, куди її везти в “ДНР” чи “ЛНР”. Вона відчувала, що їдуть не асфальтованою дорогою. Лише потім дізналася, що потрапила у відділок поліції Куп’янська, де окупанти підвал переробили на катівню. Під час обшуку забрали всі можливі металеві речі, шпильки та навіть кісточки з білизни.

Потім жінку замкнули у камері, спершу їх було шестеро, періодично з’являлося до 12 людей, а камера розрахована лише на двох.

Туалет був в цій самій камері поломаний. Стояла раковина, вода була технічна, її пали та нею вмивалися. Дихати було важко. У дверях була маленька щілинка, через яку могло заходити свіже повітря, але часто окупанти закривали цю щілинку, щоб познущатися.

У кожній камері був столик і кілька маленьких залізних стільців, прикручених до підлоги. Годували ув’язнених двічі на день: вранці та ввечері, давали дві-три ложки відвареної вермішелі. Медичної допомоги не отримували взагалі. Там Лариса провела 45 днів.

Перший допит

Під час допитів окупанти били людей, могли їх сильно забивати та катувати, особливо тих, хто був причетний до АТО. Ларису вперше викликали на допит на третю добу, на голову вдягли мішок, а руки обмотали скотчем.

Запитували, чи всі ключі від ліцею залишила на місці. Питали за що перебуває в ув’язненні, на що вона відповідала: “Через свою позицію”.

Ну, це і погано, що ви маєте таку свою позицію, — почула Лариса у відповідь. Їй повідомили, що не знають, скільки часу вона ще проведе в камері.

Другий допит

Другий допит Лариси відбувся на десяту добу. Запитували все те саме. Але камера для допитів була інша. На підлозі були сліди крові, залізний стіл та стілець, жінка зрозуміла, що була у справжній катівні.

Але Лариса каже, що їй пощастило. Її не били. Але до її камери потрапляли жінки, які страждали від побиття. Одна навіть не могла сидіти, так її сильно побили по всьому тілі. Вона постраждала через те, що дала наводження українським військовим, і через їхній удар загинуло багато росіян.

Як вдалося потрапити на свободу

Про ці події Лариса каже, що думала, що таке трапляється лише в книгах. Лариса чекала наступного допиту, чула, як щоночі допитують інших.

Але на початку вересня ЗСУ почали звільняти Куп’янськ. Тому росіяни почали тікати з міста, коли підходили українські військові.

— 7 вересня ми цілий день чули, як йшла техніка, літали вертольоти, весь час був якийсь рух. Нам зранку і до вечора в цей день навіть їсти не давали.

Вони позапечатували нас так, щоб ми точно звідти не вийшли, — говорить вчителька. Але в душі відчувала, що це не кінець.

Одного разу почули, як в камері, де сиділи АТОвці почало щось довго та сильно грюкати. Лариса боялася, щоб це не почули росіяни і не вбили всіх. Один ув’язнений довго продумував план втечі, він відірвав від підлоги залізний стільчик, вибив металеві пластини віконної рами та виліз через вікно. Якимось чином він дізнався, що росіяни зберігають усі ключі на кухні. Він їх знайшов та відчинив усі камери.

Потім люди пішли шукати свої паспорти, адже без них нікуди, а також інші особисті речі та телефони. На вулиці була ніч. З іншими жінками вона вирішила йти до церкви. Місцевому сторожу сказали, що вони біженки з Донбасу, той пустив їх лише до шостої ранку, а потім сказав, щоб вони йшли. Напоїв їх чаєм та нагрів.

Вранці Лариса пішла у напрямку дороги до залізничного переїзду у бік Лісної Стінки, але розуміла, що пішки йти додому дуже довго. По дорозі побачила російський бронетранспортер, а окупанти з автоматами перевіряли документи. Але поки вони забарилися з одним чоловіком Ларисі вдалося пройти і її не зупинили. Біля переїзду на зупинці вона побачила жінку з якою тікала з камери. Але спершу її не впізнала, бо та встигла перевдягтися та одягти перуку.

Жінки намагалася дочекатися якоїсь автівки, яка б їхала у бік села. Але кілька машин не хотіли їх брати. Потім вони зупинили ще одну, і Лариса впізнала свого знайомого. Той погодився відвезти її аж до самого дому.

Під час контрнаступу до двору Лариси прийшли українські військові. Вони сказали, що знають, що вона пережила і подякували за те, що не зрадила Україну. Показали відео, як знищують окупантів і сказали:

— Дивіться, дивіться, ви ж скільки страждали. Ми всім помстимося. За вас, за тих людей, які досі страждають. За все, — наголосили вони.

Повернення до ліцею

Коли Лариса покращила своє здоров’я, вирішила повернутися до ліцею та організувати навчання. У закладі окупанти все переробили, навіть заклеїли велику карту України.

Для організації дистанційного навчання було важко знайти вчителів, адже багато пішли на співпрацю з ворогом, але Ларисі вдалося. Навчання розпочали 1 березня, діти навчалися без вихідних і змогли закінчити навчання 30 червня за українською програмою.

— Вчителів, які пішли на співпрацю з окупантами, я звільнила. Тоді (у липні 2022-го — ред.) вони самі зробили всі записи, хоча розуміли, що це протиправно — підробка підписів несе за собою відповідальність, — акцентувала вона.

Ларису номінували на премію Global Teacher Prize у категорії незламність, хоча вона не подавала свою кандидатуру. За неї це зробили журналісти, які почули її історію. Вона перемогла у цій категорії.

— Попри те, що мене обрали переможницею у категорії Незламність, історій, схожих на мою, чимало. В Україні багато патріотів, які не зрадили своєї Батьківщини, — говорить Лариса Фесенко.

Джерело