Лампа

Хлопчина після полону розповідає мамі.

– Ми до останнього не вірили в обмін. Бо вони нас так дурять, так знущаються… Возили і на розстріли, і на обміни…

А потім вертають і сміються з нас.

І коли зайшов військовий в бусік і сказав – Ви вдома, хлопці, Слава Україні! – я просто почав дихати, а то сидів і не дихав, мам, правда.

І коли бачили людей вздовж дороги, що нас зустрічали, з прапорами, з квітами, з плакатами, то як в кіно було, як не з нами.

І потім, як доїхали вже, перша цигарка, обійми, телефон дали, я твій номер забув, мам, уявляєш, ти ж не сердишся, бо хіба ж можна забути твій телефон, я його всі два роки подумки повторював.

Ну як в дитинстві ти мене вчила – мене звати…., я живу…, телефон мами…. Хлопці плакали, а я ні.

А вже в лікарні нам одяг дали і повели в столовку. А там їжа, мам. Там на столі кожному по три миски різного. Я не знаю, я за місяць в полоні стільки не їв. І запах супа.

В мене аж голова закрутилася. Миска така глибока, супа аж до країв. Я ложкою так обережно брав, щоб нічого не пролилося, а руки так трусилися, мама, я ж хотів, щоб я гарно їв, а хотілося схопити миску і просто так випити все. І руки ж трусяться. А їсти, як мені їсти хотілося, ти не уявляєш. А я ж так обережно, щоб же гарно…

Там жіночка ходила, підсипала нам все, доливала, підійшла до мене, обняла, голову гладить, як бабуся колись, поцілувала в скроню – їж, каже, дитинко, я ще принесу. І отут я заплакав. Я їв і плакав, очі боявся підняти, бо соромно.

А потім глянув, а ми майже всі такі – їмо і плачемо. А суп, мам, я смачнішого в житті не їв.

Ти ж не ображаєшся, мам?

З мережі

Джерело