Лампа

78-річна мешканка Дніпра Любов Годько поділилась спогадами про свою маму – Поліну Малиш, дівчинку з розкуркуленої родини. Фотографія Поліни Малиш та її матері є однією з найбільш поширених ілюстрацій до дописів про Голодомор і розкуркулення.

Думала, що люди на фото – загинули.

В кінці грудня 2022 року на сайті maidan.org.ua і у ФБ був опублікований допис про родинну історію і діда Мороза (початковий допис, продовження). Він писався для вузького кола друзів і родичів, але несподівано став вірусними. Два мільйони охоплення, тисячі поширень і коментарів з розповідями про життя українських родин під час колективізації і Голодомору.

Для ілюстрації допису я додала фото, зроблене сільським фотографом Марком Залізняком. Його часто використовують коли пишуть про колективізацію і Голодомор. На фото жінка з дівчинкою біля сільської хати. Вбрані у свитки і закутані хустками – стоять біля воза з майном, прикритим рядниною…

Я вважала, що люди на фото загинули, і що їхні імена та прізвища невідомі.

Поки не почитала коментар під своїм дописом.

«Дівчинка на фото – моя мама», – написала користувачка ФБ Любов Годько.

Я знайшла профіль, додалась у друзі і написала коротке повідомлення. Попросила пробачення, що використала фото до свого допису і запитала, чи може пані Люба поділитись спогадами про свою родину. А поки чекала відповіді, спробувала пошукати інформацію про фотографію. Знайшла багато статей про автора – Марка Залізняка, його життя, захоплення фотографією, розповіді про найбільш відомі світлини. На жаль, про фотографа досі відомо більше, ніж про людей, яких він фотографував. Але на ютубі Музею Голодомору я знайшла детальний опис фотографії

«Фотографію зробив в 1929 році Марко Залізняк. На фото показано розкуркулення в с. Удачне Донецької обл. родини Дугельних – Марія Дугельна та її дочка Люба. Семена Дугельного (чоловіка) засудили на 4 роки таборів, його родину вигнали з хати. Марко Залізняк – селянин, фотограф, автор світлин про Голодомор на Донеччині. Залишив справжній фотолітопис нищення українського села Удачне наприкінці 1920-х – початку 1930-х. На його знімках – кадри з колективізації, розкуркулення й розорення селян, відбирання хліба й виселення до Сибіру.» – цю інформацію поширює Музей Голодомору.

Підозрюю, що працівники Музею, так як і я, не уявляли, що нащадки людей з фотографії живі, і можуть розказати про свою родину.

Любов Годько. Фото з ФБ
Врешті, я дочекалась відповіді Любові Годько.

78-річна жінка живе у Дніпрі, вона програмістка, зараз на пенсії. Ми почали переписку в месенджері, а потім порозмовляли через ФБ.

Мама впізнала себе по телевізору
«В родині не спілкувались на ці теми», – розповіла пані Люба. Фотографія лежала в скринці разом з іншими старими фото і діти не дуже цікавилась ними. Одного разу мама Любові Годько побачила фотографію по телевізору. Сталося це орієнтовно в 1967-1970 рр. Пані Люба тоді була студенткою. Показували документальний фільм перед художнім фільмом, в СРСР це називали «журнал», і мама впізнала себе. «Це я на фото», – сказала вона рідним. В родині не зразу повірили, що маму можуть показувати по телевізору. Та вдома була схожа фотографія, яку діти бачили і раніше, але не розглядали докладно. Фото і зараз зберігається в родині.

« На фото ваша мама Люба?» – написала я через ФБ-месенджер. Бо саме так вказано в описі Музею Голодомору.

Але Любов Годько виправляє. Ні, не Люба. Маму звали Поліна, а Любов Дугельна, про яку пишуть в описі, – її молодша сестра, тітка моєї співрозмовниці.

Далі читайте уважно, бо не щодня випадає нагода дізнатись про одну з найвідоміших фотографій України.

Музейний опис і родинні спогади
Я надіслала пані Любі цитату з музейного опису. Виявилось, що дані з опису частково збігаються з родинною інформацією, а частково – суперечать фактам і датам. Отже, що розповіла Любов Годько.

Любов Годько тримає на долоні фото мами і бабусі
Жінка з дитиною на фото – її бабуся і мама. Жили вони на хуторі Романівка, біля залізничної станції Удачна. Звати жінку – Марія Малиш. Дугельна – це її прізвище по другому чоловікові. А дівчинка – Поліна (Пелагея) Малиш, донька Марії від першого шлюбу, мама Любові Годько. Народилась Поліна в 1916 році. Марія мала ще одну доньку від першого шлюбу, Анну, на два роки молодшу за Поліну.

Чи може бути на фото Люба, менша сестра Поліни, і тітка Любові Годько, як про це пишуть в описі?

Ні, бо Любов Дугельна народилась в 1927 році. Дівчинка на фото, якщо врахувати, що це 1929 рік, а можливо і раніше, аж ніяк не виглядає на дворічну. Вона старша. І, повторюю, Поліна Малиш впізнала себе на фото.

Але це не єдине відкриття щодо фотографії.

Марія і Поліна Малиш сфотографовані біля будинку Маріїного свекра, Кузьми Малиша. Чоловік Марії, Савелій, загинув під час громадянської війни. А свекор Кузьма, дід Поліни, дуже любив невістку і онучок. Тому в його будинку на хуторі Романівка жили Марія і двоє доньок, Поліна та Анна.

Саме Кузьму Малиша і було розкуркулено. Його доля невідома. Донька Кузьми Марія була вислана на Урал і там прожила все життя. Вона підтримувала зв’язок з родичами. Любов Годько розповідає, що розкуркулили Кузьму Малиша не в тридцяті роки, а раніше. Точної дати вона не знає, і шкодує, що не розпитала маму докладніше.

Втім, якщо врахувати, що після шлюбу мама з доньками навряд чи могла б жити у свекра, а в 1927 році Марія Малиш-Дугельна вже народила доньку від другого чоловіка Семена Дугельного, то фотографія мала б бути зроблена в середині двадцятих років.

Нащадки Марії і Поліни досі не розуміють причини розкуркулення. Вони розглядають фотографію і дивуються, чому люди, які жили в хаті з обдертими стінами, вважались куркулями.

Дівчинка у свитці: працьовита і розумна
В житті дівчинки у свитці було багато страшних випробувань, але вона вижила, і жила гідно.

Поліна закінчила профтехучилище, вийшла заміж.

Під час другої світової війни, переховуючись від обстрілів, вона пошкодила спину. Довго лікувалась, була прикута до ліжка, але змогла видужати. Інвалідність оформила аж у 80 років. Хоча мала право на пенсію з інвалідності, але не оформляла, бо вважала, що може працювати.

Мама була надзвичайно працьовита, розповідає Любов Годько. Завжди дбала про порядок у домі, щоб все було чисто, прибрано. Любила примовляти «а що люди скажуть».

Родина жила бідно. Пані Люба згадує, що одразу після війни вони їли поламаними дерев’яними ложками і батько мав замість ложки дитячий іграшковий совочок. Мама в цей час лежала в лікарні. Чоловік передавав їй гроші на лікування і харчі, і Поліна їх не тратила, а збирала. І коли її виписали з лікарні, вона звеліла чоловікові купити ложки. Поява металевих ложок в домі запам’яталась маленькій Любі, як надзвичайна подія. Вона і зараз згадує, як радісно повторювала «мама є і ложки є».

Поліна була оптимісткою. Незважаючи на всі випробовування, жінка була веселою і старалась сформувати у дітей позитивне ставлення до життя. Вона вчила дітей підтримувати родинні стосунки і намагалась зберегти пам’ять про розкуркуленого дідуся Кузьму. Любов Годько пригадує, що її мама розповідала кумедні випадки про своє дитинство. В цих історіях була маленька кмітлива дівчинка і її дідусь, який не карав онучку, а пробачив їй збитки.

Мама була дуже розумна, допомагала дітям у школі розв’язувати задачі. Пані Люба каже, що саме завдяки матері вона закінчила школу з медаллю. Донька дівчинки з обдертої сільської хати займалась програмуванням, мала найпопулярнішу нині професію.

Всі діти і онуки Поліни отримали освіту, багато працювали, щоб забезпечити своїм родинам гідне життя. Онук зараз воює в ЗСУ.

Ось така історія дівчинки у свитці, записана зі слів її доньки. Звісно, дуже хочеться, щоб знайшлись архівні документи про долю родини, загиблого Савелія Малиша і розкуркуленого Кузьми. Сподіваюсь, що дослідники і журналістська спільнота у Дніпрі зможуть знайти більше, ніж це вдалось мені у онлайн спілкуванні.

На закінчення
Мені прикро, що за стільки років так мало відомо про розкуркулених і їхніх нащадків. Ведуться дискусії про кількість загиблих під час Голодомору, а історії реальних людей не описані, не досліджені. Час, витрачений на ці обговорення, як на мене, був би набагато продуктивніше витрачений на запис спогадів і встановлення імен померлих і репресованих.

З іншого боку, саме ця історія стала відомою після бурхливого обговорення допису про діда Мороза, настільки емоційного, що я досі не можу від нього відійти. Якби не перепости, коментарі і сварки, чи написала б Любов Годько свій коментар? І чи змогли б ми дізнатись про долю маленької селянки з відомої фотографії?

Оксана Яцюк,

тренерка з інформаційної безпеки ІЦ “Майдан Моніторинг”,

дослідниця “Совка довбаного”