Лампа

Шкода, що мало висвітлюється ця тема… А треба, щоб знали радєтєлі совдепії, за чий рахунок була «безкоштовна» освіта, медицина, квартири, «дешеві» ціни і тому подібне…

Не лише за сталінських часів, а й у 60-ті, 70-ті, 80-ті роки сільські люди були рабами, безпаспортними і безправними.

Грошей на руки не видавали, тільки записували трудодні, норма яких підлягала обов’язковому відробленню

Пам’ятаю важку працю моїх батьків в колгоспі без права голосу, бо цар і бог — голова колгоспу! Робочий день починався затемно, так і закінчувався. Люди були просто колгоспною худобою.

Повне безправ’я, тяжка безоплатна рабська праця. На праці рабів і слухняності мас і трималась вся совіцька система, знищуючи інакомислячих і взагалі мислячих людей геноцидом і терором…

І зараз, в наш час, коли відкриті архіви жорстокості і садизму комуняцьких катів, ще знаходиться немало тих, хто під впливом розгорнутої кремлівської пропаганди жаліє за недобудованим «комунізмом»

Ось що люди згадують в інтернеті:

* «Моє дитинство якраз припало на 80-ті… маленькою, з третього класу, мені вже довелося мамі допомагати на буряках. Норма доходила до 3,5-4,5 гектарів… Спочатку проривали, потім двічі, або й тричі за літо ще прополювали. Під палючим сонцем, вітром… добре памятаю, як носом кров йшла від перевтоми і перегріву…»;

* «Моя матуся ходила на буряки до 16 листопада, холодної осені збирали буряки (вона ж була на нормі, треба зібрати), а до того все літо сапала 6 гектарів, будучи вагітна мною. Холод, сніг, болото… Руки мерзнуть, і дитина проситься народитися… Господь допоміг, в муках той колгоспний урожай зібрали, а наступного дня народилася я… Все своє життя матуся повторювала : «Діти, вчіться, щоб так тяжко не робили, щоб не мучилися так, як ми»…

Михайло Шмаль: «Колгоспну систему часто називають рабством, але раби хоч би були забезпечені їжею сякою-такою… Це ж — було цинічне щоденне гвалтування людей безкінечною роботою… Пам’ятаю п»ятирічним, як моя мати, що пройшла насильницьке німецьке рабство (де вона була хоч би ситою — доїла корів у бауера), різала уже вдома, на Чернігівщині, заступом для великої рогатої худоби силос у глибоких ямах: холод, страшний сморід, сирість, тяжка нежіноча праця, а вдома — задубіла селянська хата із сніговою намерзю на вікнах на палець (топити було нічим!) і порожні полиці, бо ж за працю отримувала міфічний трудодень… Таких жінок у селах була добра половина, бо ж війна вибила чоловіків… Ось так зростало і моє покоління…»

* Naumova Svitlana: «Мій рік народження 1957. Я пам’ятаю, як мама покійна не могла волосся моє в коси зранку в школу заплести, так боліли руки після дойки корів. Ніяких апаратів не було. 40 колгоспних корів щоденно вранці і вечором . А ще потрібно було їх накормити. Я допомагала влітку волочить клєвер, силос і комбікорм для тієї скотини. Тітка працювала на полі на буряках. Норми були вище людських можливостей. Пололи їх ціле літо, а восени трактор тільки підорював, а жіночими руками ті пудові буряки з землею потрібно було видерти, скидати на кучу. А потім весь листопад в холод і дощ чистити, і на кузов автомобіля погрузити. Ніхто не вірив, що в Німеччині цей процес вже давно механізований. Що одна людина справляється з цілим полем. Коли я читаю про «щасливе життя» в ссср, мені хочеться кожного написавшого мордою ткнути в ті буряки осінні підмерзлі ! Нам вони теж діставалися! Всі старші класи в школі були зобов’язані відпрацювати на полі»