Лампа

Злочини СРСР.

Всім ностадрочунам за імперією Зла (СРСР) присвячується.

Історія для тих, хто ще сумує за совком…

Вам і не снилося… Хава Волович. «Мамочний» табір.

Нас було три мами. Нам виділили невеличку кімнатку в бараці. Клопи тут сипалися зі стелі та стін, як пісок. Всі ночі безперервно ми їх оббирали з дітей.

А вдень – на роботу, доручивши малюків який-небудь активній старенькій, яка з’їдала залишену дітям їжу. Цілий рік я ночами стояла біля ліжечка дитини, грабувала клопів і молилася.
Молилася, щоб бог продовжив мої муки хоч на сто років, але не розлучав з донькою.
Щоб, нехай злиденною, нехай калікою випустив з ув’язнення разом з нею.

Щоб я могла, повзаючи в ногах у людей і випрошуючи милостиню, виростити і виховати її.
Але бог не відгукнувся на мої молитви.

Тільки-но дитина стала ходити, тільки-но я почула від неї перші, які пестили слух, такі чудові слова – «мама», «мамуся», як нас в зимову холоднечу, одягнених в лахміття, посадили в теплушку і повезли в «мамочний» табір, де моя ангелоподібна товстунка з золотими кучериками незабаром перетворилася в бліденьку тінь з синіми колами під очима і потрісканими губами.

Я працювала спочатку на лісоповалі, потім на тартаку. Вечорами я приносила в табір в’язанку дров і віддавала нянечкам, які за це пускали мене до доньки (крім звичайних побачень).

Бачила, як о сьомій годині ранку няньки робили побудку малюкам. Стусанами й криками піднімали їх з ненагрітих ліжок.

Штовхаючи дітей в спинки кулаками і обсипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли.
Вони тільки стогнали по-старечому і – гукали.
Це страшне гукання цілими днями лунало з дитячих ліжечок.

Діти, яким належало вже сидіти або повзати, лежали на спинках, підібгавши ніжки до живота, і видавали ці дивні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін.

На сімнадцять дітей припадала одна няня, яка повинна була годувати, мити, одягати дітей і тримати палату в чистоті.

Вона намагалася полегшити собі завдання: з кухні няня приносила щойно зварену, гарячу кашу.

Розклавши її по мисочках, вона вихопила з ліжечка першу-ліпшу дитину, загнула їй руки назад, прив’язала їх рушником до тулуба і стала, як індика, напихати гарячою кашею, ложку за ложкою, не залишаючи їй часу ковтати.
Елеонора почала чахнути.

При побаченнях я виявляла на її тільці синці. Ніколи не забуду, як, чіпляючись за мою шию, вона схудлою ручкою показувала на двері і стогнала: «Мамусю, додому!»

Маленька Елеонора, якій був рік і три місяці, незабаром відчула, що її благання про «дім» – марні. Вона перестала тягтися до мене при зустрічах, а мовчки відверталася. Тільки в останній день свого життя, коли я взяла її на руки (мені було дозволено годувати її грудьми), вона, дивлячись розширеними очима кудись у бік, стала слабенькими кулачками бити мене по обличчю, щипати і кусати груди. А потім показала рукою на ліжечко. Увечері, коли я прийшла з оберемком дров у групу, ліжечко її вже було порожнє.

Я знайшла її на морзі голенькою, серед трупів дорослих табірників. У цьому світі вона прожила всього рік і чотири місяці і померла 3 березня 1944 року. Ось і вся історія про те, як я зробила найтяжчий злочин, єдиний раз в житті ставши матір’ю.

З книги Енн Епплбаум “ГУЛАГ”, видавництво Corpus.

Юрій Павлів