Лампа

Подаємо мовою оригіналу:

Наталка Діденко

Я про матюки.
Вийшла якось на метро Арсенальна.
Присіла почекати.

З одного боку – молода дівчина. З іншого – молодий хлопець, певно, якийсь охоронець, чорна якась форма, ботиночки височенькі на шнурках, ну, такі, не дорогі.

Вона, видно, тут працює чи вчиться, але зі Львова, чути було з розмови, весь час погрожувала – ‘як приїду до Львова, я їй скажу’ чи там ‘чого ж він мене не помічає, коли я у Львові’ ну, й так далі.

Він також явно не столичний мешканець, хіба що зовсім недавній, але скоріше з навколишніх наддніпрянських околиць.

Молоді, симпатичні представники великої України, наше майбутнє і наші сподівання.

Як ці сподівання матюкаються!

Вона весь час розказувала подружці про знайомих, пересипаючи їх такими епітетами, що вуха вже в’яли без надії віджити. Причому з такими милими галицькими лінгвістичними нюансами. Говорила швидко, голосно, емоційно, обурювалася, брудно і гидко.

Він говорив з кимось дуже спокійно, доброзичливо, ні про що, треба було кудись час подіти. Від матюків невмотивованих, просто так, для переходів між словами, у повітрі аж погарячіло. Також брудно і гидко.

Я швидко втекла від них, бо це вже зашкалювало.

Взагалі, останнім часом щільність матюків зросла сильно.

Я розумію, що підлітки самостверджуються, що в певній ситуації – вирветься, без них ніяк, що когось інакше не охарактеризуєш, що – літературний прийом, що стьоб, що ‘інакше не поймуть’.

Але така тотальна норма спілкування – це сміття.

Сильон ще ти, рускій мір, сильон…